Читати книгу - "За межею обов’язку, Alina Pero"

Минув тиждень з того моменту, як Леся повернулася до своєї квартири. Вона так і не відповіла на дзвінки Макса, і хоча їй було важко, вона знала, що їй потрібно залишити все позаду. Вона вже не була під прикриттям, і її справжня роль поліцейської тепер була очевидною. Арешт Макса був лише питанням часу, і, як би не було важко, вона мала виконати своє завдання.
Але чим більше Леся думала про те, що має зробити, тим більше сумнівів з'являлося в її душі. Вона вже не була впевнена, що це єдино правильне рішення. Вона кохала Макса, і всі ті спогади про нього, якого вона знала з іншого боку, не давали їй спокою. Чи справді він був тим, за кого його видають? І чи можливо було дати йому шанс на нове життя?
Вона сиділа на дивані і згадувала їхні останні моменти разом. Макс був поранений, але все одно тримався, він став їй ближчим, ніж будь-хто. Вона розуміла, що його вчинки були наслідком того, чим йому довелося пройти. Тепер, коли вона знала всю правду, вона не могла просто залишити його.
Телефон дзвонив. Це був майор Коршун.
— Леся, рішення прийнято. Завтра ми йдемо арештовувати Соболя. Ти готова?
Леся мовчала на тому кінці. Вона відчула, як серце забилося в грудях, але не сказала ані слова.
— Леся? — повторив майор, трохи підвищивши голос.
— Так, я готова, — сказала вона тихо, хоча її слова більше звучали як самовиправдання. Вона не була готова. Вона не була готова втратити його. Але їй треба було зробити це правильно, зробити свою роботу.
Вона поклала слухавку і подивилася на годинник. І ще раз обдумала всі варіанти.
Не знаючи, скільки часу минуло, вона одяглася і вирушила до клубу, де мали провести арешт. Вона знала, що Макс буде там. Вона знала, що він чекає її.
---
Макс стояв, спостерігаючи за Лесею, і, хоча його серце билося швидше, він уже давно знав правду. Він розумів, чому вона була поруч з ним, чому їхня зустріч виглядала такою випадковою. Він вже зрозумів, що вона — не просто ще одна жертва його маніпуляцій.
Леся підійшла до нього, її очі зустріли його погляд, і в цей момент він зрозумів — вона вже прийняла свою роль.
— Макс, я повинна тобі сказати… вони йдуть за тобою, — сказала вона, її голос був тихим, але чітким.
Макс усміхнувся, але це була сумна усмішка, яка не покидала його обличчя.
— Ти думала, я не знаю? — його голос був спокійним, але в ньому прозвучав відтінок болю. — Я вже давно зрозумів, що ти поліцейська, Леся.
Леся здивовано подивилася на нього. Як він міг це знати? Як він міг не сказати?
— Ти відчував це з самого початку? — запитала вона, відступаючи на кілька кроків.
— З того моменту, як ти з'явилася в моєму житті, — відповів він, дивлячись їй в очі. — Але я намагався переконати себе, що це не так. І не хотів бачити правду. Тому що кохав тебе, Леся.
Вона мовчала, її серце билося швидше. Всі ці місяці сумнівів і болю, приховані під зовнішньою маскою, раптом обрушилися на неї. Її розуміння того, що він все знав, розривало її.
— Я не хочу тебе арештовувати, Макс. Я не можу цього зробити, — сказала вона, її голос тремтів від емоцій.
Макс зробив крок до неї і тихо сказав:
— Я теж не хочу, щоб ти робила це. Але ти повинна. Ти — поліцейська. Ти не можеш змінити свою природу.
Леся дивилася на нього, розуміючи, що йому не потрібна її допомога, а його власне рішення втекти з цього світу. І все ж, вона була готова допомогти йому. Була готова залишити все заради нього.
— Ти можеш втекти, Макс. Ти можеш залишити все це позаду, — сказала вона, — і я буду з тобою. Я допоможу тобі.
Макс подивився на неї з болем в очах.
— Ти це серйозно? — його погляд не міг приховати здивування. — Ти готова піти зі мною, навіть знаючи, хто я?
Леся не відводила очей від нього.
— Так. Я готова. Тому що я тебе кохаю.
Макс уважно вдивлявся в її обличчя, ніби намагався переконатися, що все це — не гра, не чергова хитрість, не пастка. Його очі наповнилися боротьбою між розумом і серцем.
— Ти розумієш, що зворотного шляху не буде? — тихо запитав він.
— Так, — відповіла вона без вагань.
Макс відступив на крок, провів рукою по обличчю, важко видихнув і, нарешті, усміхнувся. Тепер у цій усмішці було щось справжнє.
— У мене вже є документи, — сказав він, — я можу зникнути хоч зараз.
Леся кивнула.
— Тоді ходімо.
Вони рушили до виходу, залишаючи за спиною клуб, гучну музику, темне минуле й усе, що їх розділяло. Леся не знала, що буде далі, не знала, чи правильне рішення вона прийняла, але знала одне: вона зробила свій вибір.
Коли вони зникли в темряві ночі, вдалині завили сирени. Але для них це вже не мало значення.

Кінець