Читати книгу - "Легенди Ґотліну, Кайла Броді-Тернер"

У різні періоди життя, людина проходить крізь безліч стадій дорослішання. Ми віримо в казки, коли ми діти, віримо в популярність та самоствердження, коли підлітки, віримо в швидкоплинність життя, коли дорослішаємо. Найджел Торвальд вважав себе наївним, адже він завжди вірив у казки, у дива та долю. Він навчався в старших класах і не мав жодної гадки про те, хто його батьки. Коли хлопчикові виповнилося трохи більше року, його всиновила літня жінка, яка лише за п'ять років до його всиновлення овдовіла. Прийомна мама, яку Найджел завжди називав "бабуся", колись працювала вчителем англійської мови в школі, в останні десять років перебувала на пенсії. Грошей у сім'ї було мало, Найджел, будучи заповзятливим хлопчиком, заробляв, займаючись скошуванням трави у сусідів або вигулом собак. Хлопчик економив на одязі, носив одні й ті самі кеди вже четвертий рік, купував найдешевші продукти або засоби для миття. Старий будинок сімейства Торвальд уже розвалювався на частини, але Найджел не втрачав надії, намагаючись утримувати його в належному порядку. Він їздив на машині покійного бабусиного чоловіка, старому Жуку бірюзового кольору і обожнював це авто. Хоч фарба місцями обсипалася, стулки поржавіли, для Найджела вона зберігала в собі історію, і він завжди з великою любов'ю ставився до машини.

Його життя було далеким до межі мрій, але він завжди вірив у казки, у справжнісінькі дива, хоча приводів стати скептиком, розчарованим у житті у Найджела було значно більше, ніж у тих, хто роз'їжджає на Бентлі, купує речі, щоб вдягнути один раз, вечеряє в дорогих ресторанах, живе на віллах в оточенні батьків. Але він вірив у те, що читав, а Найджел обожнював книги. Віру в казки хлопцеві прищепила бабуся. Вона завжди підтримувала Найджела в цьому, говорила, що існує магія, що вона бачила неймовірні чарівні речі і завжди вчила хлопчика просто вірити в це. І завдяки їй, він справді вірив.

Найджел із бабусею жили в місті Ґотлін, що ховалось у теплому штаті Аризона. Його школа знаходилася на півдні міста, хоч містечко і не було великим, через стару машину, з якої він вичавлював все, що було можливо, добирався Найджел близько сорока хвилин щодня. Того дня пустився сильний дощ, що в Ґотліні аж ніяк не рідкість. Тому бабуся завжди змушувала носити з собою дощовик. Через біло–сріблясту пелену густого осіннього дощу хлопець насилу розбирав дорогу, рятували тільки фари машин, що проносилися повз. Найкоротша дорога до школи була перекрита у зв'язку з ремонтом і Найджел, тихо обурюючись, вирішив поїхати в об'їзд, через центр містечка. Проїжджаючи повз маленьку площу, хлопець звернув увагу на стару будівлю з обваленим дахом. Схоже, всі махнули рукою на стару ратушу. Колись її було перебудовано зі старого корпусу академії для джентльменів. Але в ратуші після відкриття так нікого й не з'явилося, Найджел не був певним, що у Ґотліні взагалі є місцева влада. Сюди ніхто не їздить, містечко до того крихітне, що його навіть не зазначали на мапах, тож ніхто не дбав про якість життя та достаток ґотлінців. Бабуся часто казала, що відповідальність за Ґотлін лежить тільки на самих городянах, не варто чекати допомоги ззовні.

Найджел зупинився біля широкої брами, з кованими завитками, схожими на гілки з шипами. Ґотлінська школа не відрізнялася від більшості готичних будівель у містечку: це була величезна сіра, з вугільними вставками будівля, підкреслена широкими колонами з чорного мармуру, які страхітливо поблискували від дощу. Кути даху охороняли нічні вартові – кам'яні горгулі. Найджел завжди боявся дивитися їм в очі, страшився бути загіпнотизованим. Чорні мармурові сходинки блищали від води, і хлопець, послизнувшись, схопився за сталевий поручень із куванням у вигляді терну, який у химерних завитках застиг над сходами.

Хлопцеві завжди здавалося, що він навчається в музеї, адже в головному холі, під численними кришталевими люстрами з літньої садиби короля ґотлінського, стояв натертий до блиску обладунок лицаря на повний зріст, разом із мечем, руків'я якого прикрашала золота голова лева. Чому саме лев, якщо символом Ґотліна за правління короля Абрахама був сніговий барс, історія замовчує, але подейкують, що це справжні обладунки самого засновника міста. На стінах виднілися картини з історичним змістом: війни бунтівних кланів, портрети королів і королев, розкішні бали. Уздовж коридорів, замість фото видатних студентів і нагород за спортивні та наукові досягнення, на обшитих оксамитом полицях, розташовувалися лицарські шоломи, рукавички, мечі, старовинний годинник у позолоченій рамці, всі артефакти були приховані щільним склом, яке протирали щодня. На другому поверсі, праворуч від кафетерію, знаходилася кімната відпочинку. Звісно, оленячі роги на дерев'яній підставці, що стирчали зі стіни, по сусідству зі старовинним комином, який ніколи не запалювали, та килимом зі шкіри ведмедя з роззявленою пащею, дещо псували враження затишку, але тахта, як зазначав Найджел, там була воістину найзручнішим місцем для сидіння. Чого не скажеш про місця в класах: жорсткі дерев'яні лавки в кабінетах змушували хлопця корчитися і терти п'яту точку після кожного уроку. Найджел би не здивувався, якщо ними і катували ворогів корони за часів спорудження цієї будівлі.

Першим уроком була біологія, вела його місіс Гарріс – невисока повненька жінка старшого віку, яка носила пенсне і рожевий вельветовий костюм, сиве волосся було підібране крабом. Сідаючи на місце, Найджел озирнувся, у класі було від сили п'ять душ. За останньою партою, закрившись пеленою темного волосся, сиділа тендітна дівчина в кремовій мереживній сукні, тканина якої, треба сказати, вельми тоненька для такої погоди. "Точно не місцева."– зробив висновок Найджел. У місті, де знаєш кожного, новачків вирахувати вдавалося з першого погляду. Найджел помітив, що з цікавістю роздивляється незнайомку з блідо–молочною шкірою, маленькими акуратними ручками з тонкими пальчиками. Вона підперла рукою голову, і волосся повністю приховувало її обличчя, здається, дівчина щось малювала у своєму зошиті, потім підняла голову і крізь завісу волосся, блиснуло смарагдового відтінку око, вона трохи прибрала пасмо і Найджел побачив тоненькі чуттєві губи, невеличку родимку під оком, формені густі брови й акуратний носик. Він бачив цю дівчину, але не в школі. Можливо в місті, але відчуття, що він її знає.