Читати книгу - "Легенди Ґотліну, Кайла Броді-Тернер"

– Містере Торвальд, – прокряхтіла місіс Гарріс.

Найджел поморщився, аж надто не любила ця жінка, якщо увага учня прикута не до неї.

–Так? – відповів він.

–Прошу, продовжуйте.

–Я... е... – запнувся він.

–Містере Торвальд, я розумію, що ви вважаєте нас усіх менш цікавими за ваш світ чудес, але прошу вас, спустіться в реальність, хоча б на мій урок.

Найджел почервонів до самих п'ят і кивнув їй. Відчувши погляд на собі, він обернувся через плече, вони з дівчиною перетнулися поглядами. У той момент Найджел зрозумів, що вони й справді знайомі, дружили в дитинстві. Її звали Есме О'реллі, колись вона жила на сусідній вулиці, їм тоді було років по п'ять чи сім. А потім її сім'я переїхала і друзі втратили зв'язок.

Коли урок закінчився, дівчина схопилася, з її плеча впала сумка, весь її вміст опинився на підлозі. Це були підручники, зошити, багато олівців, і те, що найбільше привернуло погляд хлопця: блокнот для малювання і книга казок. Блокнот лежав відкритим, він був доволі цупким із твердою обкладинкою, обтягнутою червоною картатою тканиною. Піднявши блокнот, хлопець пробіг очима по реалістичному начерку коня.

–Ти дуже гарно малюєш.– сказав Найджел, повертаючи блокнот.

На секунду Есме зніяковіла, а потім сказала:

–Дякую. Все ще читаєш свої казки?

–Так.– відповів він, згадуючи, що вони часто грали в Попелюшку і Сплячу Красуню. Якщо в першій Найджел грав принца, то в другій Малефісенту, йому ніяк не хотілося цілувати Есме, тож принц у них був уявний.

–Я теж ношу з собою примірник. Хотіла б зробити власні ілюстрації.

–Круто…– задихнувся Наджел.

–Може поміняємось книжками на деякий час? – запитала вона, посміхнувшись.

Есме простягнула йому свою книжку казок, обкладинка якої Найджелу вже подобалася: дракон, що вивергає вогонь, і лицар у блискучому обладунку з мечем. Він простягнув їй свою стару книгу в шкіряній палітурці.

–Давай зустрінемося після уроків? – запропонувала дівчина.

–Звісно!

Вона посміхнулася, на лівій щоці блиснула ямочка.

–Побачимося, Найджеле.

Дощ за вікном не вщухав, Найджел уявляв себе ув'язненим, що терпляче чекає свого вироку. Вчителі змінювалися, як і динамічність їхнього матеріалу, але суть залишилася: було неможливо нудно. З кожним уроком, людей у класі ставало дедалі менше, аж поки на історії мистецтв – останньому, сьомому за рахунком уроці, у класі не залишився він один. Найджел так старався залишити клас одразу після дзвоника, але мила старенька, місіс Ґаан, затримувала його розмовами, розпитуваннями, порадами для бабусі щодо правильного вибору мазей для суглобів, і після його: "я трохи кваплюсь", "так–так", що супроводжувалися нервовим підгляданням на годинник, його, за 14 хвилин по закінченню уроку, все ж таки випустили. Есме стояла на ґанку, обійнявши себе за плечі, дощ продовжував закривати огляд білою пеленою. Найджел відкрив парасольку і проводив дівчину до своєї машини.

–Прикольна тачка. –сказала вона.

–Люблю ретро. – знизав плечима хлопець.

Дощ тарабанив по даху, стікаючи по склу, Есме дивилася перед собою, Найджел робив вигляд, що кнопка на радіо його дуже зацікавила. Потім, він нервово постукав по керму, намагаючись завести розмову. Бачте, Найджел у цьому профан, річ у тім, що він знав, як заколоти дракона, як правити чарівним королівством, як знищити лігво злої відьми, але й гадки не мав, як бути з дівчиною.

–Ну...так...–почав він і тут же замовк.

–Так? – Есме втупилася на нього.

–Чим ти захоплюєшся? – запитав він, подумки стукнувши себе по лобі: "Ще банальнішого запитання поставити не міг?" – промайнуло в його голові.

–Малюванням. – спокійно відповіла Есме. – А ти?

–Казками. – знизав плечима Найджел, на більше він, схоже, просто не здатний. – Ти давно в нашій школі? Я тебе не бачив.

–Усього кілька днів, у нас багато спільних предметів. – усміхнулася вона.

–А де до цього жила?

–Не рахуючи Ґотліна... Багато де.

–Я пам'ятаю, твій тато дозволяв нам грати в його гаражі. Як він? Чому ви поїхали?

–Вони з мамою розлучилися, коли ми переїхали звідси. Він продав будинок і поїхав у Теннесі. Зараз у нього інша сім'я.

Найджел зніяковів і опустив очі.

–О... ясно. Вибач.

Вона посміхнулася.

–Усе гаразд. У мене тепер є вітчим, він купив будинок недалеко від того, де ми раніше жили.

Дощ стояв сірою стіною, спотворюючи школу і будинки в окрузі. На вулиці було сиро, мокро й холодно, до чого ж хлопцеві було затишно в машині. Зараз би загорнутися в картатий плед із чашкою какао... Він перевів погляд на Есме, покликав би в гості, але боявся, що бабуся засоромиться, адже знову хворіє і не зможе прийняти гостей. Бабуся любила, коли хтось заглядав до неї, раніше могла скликати всіх сусідів на пиріг із вишнями, випічка бабусі була просто чудова. Смачно готувати Найджел навчився в неї. У животі забурчало, і він зніяковів, коли Есме засміялася. Вони сиділи й мовчали, дівчина стежила очима за двірниками. Найджел почувався жахливо, але, згадавши дещо з дитинства, пожвавів.