Читати книгу - "Сонати кохання, Олександр Гребьонкін"

1.

- Ну, що, Валюш, ти будеш у мене на Новий рік?

- Ой, не знаю. У мене просто обвал справ і мало часу. До сестри треба з’їздити, сам знаєш, скільки в неї клопоту з дитиною. А потім у село до мами... Скоріш за все, мабуть, не вийде.

Ми йшли по лагідно укритій свіжим снігом вулиці. Навколо сяяли радісні вогні, а ми з Валею розходилися за всіма параметрами.

Я посадив її в таксі і лишився сам-один. Було якось сумно та легко одночасно. Напевно, життя робило новий поворот і його необхідно було витримати з честю.

Я зійшов на верхній майданчик Вітязової гори. Я любив підійматися сюди. Звідси було видно місто, що розливається вогнями на всі боки світу. Дахи були біло-блакитними та сріблясто – синіми. Верхівки храмів тонули сіро-синьому сутінку, а в численних віконних очах уже спалахували вогні.

Це видиво трохи заспокоїло мене. До того ж хороводом закружляв пухнастий сніг – чарівно! Я спускався з гори, де-не-де ковзаючи, а сніжинки тонули в моєму волоссі, спускалися зірками на пальто, лоскотали неголені щоки.

Я не любитель ходити магазинами. Але все ж таки змусив себе купити дещо у відділі готових продуктів. Але вдома їсти зовсім не хотілося.

Я закип'ятив молоко, відкусив булку, взяв ложечку пахучого жовтого меду. Вечеряв, механічно дивлячись у миготливий екран. Телевізор демонстрував бравих хокеїстів, але мені було не до них.

Потім я просто вимкнув світло і сів біля темного вікна, спостерігаючи за містом. Далеко блимала смарагдами вулична ялинка. Мигаючи вогнями гірлянди проїхав трамвай. Мені стало самотньо та сумно. Згадувалися чомусь Валині руки у рукавичках, наш похід на ялинку, якісь конкурси, у яких ми брали участь. Адже все так добре було! Чому усе гарне проходить і жінки про нього не пам'ятають. Найчастіше… «Жінки живуть майбутнім, але не минулим», - згадалася мені давня мудрість. Не пригадую, хто сказав. З минулого вони пам'ятають чомусь лише погане, забувають хороше.

Я дістав з бару коньяк, налив на денце келиха.

Випив і безсило опустився в крісло. Так і сидів із келихом у руці. Коли відчув, що засинаю - змусив себе піднятися, роздягнутися і лягти в ліжко. Коли знімав вельветовий піджак – випав якийсь листочок.

Що це таке?

36-89 -70.

Це ще що таке? Що це за цифри? Схоже на номер телефону, але хто мені його дав? І пригадалася мені затишна бузково-сіра напівтемрява коридору з відблисками сонця, що танцюють на підвіконні. Жіноча фігура в світлому платті  в горошок. Ах, то це ж Аріна Анатоліївна давала мені свій телефон. Коли це було? Та ще наприкінці серпня! Незабаром мав розпочатися семестр.

  Аріна Анатоліївна залишала інститут, просила дзвонити, якщо буде потреба, я обіцяв. Але так і не зателефонував, забув. Чому такий давній телефон? Мабуть у їхньому будинку зберігся старий кабельний телефон. Може шанують традиції?

Пригадалося, як Аріна сама мені дзвонила восени, коли мене звалила хвороба. Запитувала, як здоров'я, як там інститут. А що інститут - поки стоїть... Раз дзвонила - значить, я теж давав їй свій телефон. А от цього я вже не пам'ятаю! Хоча вона могла дізнатися телефон у колег чи в деканаті.

Я пригадав той день, коли вперше побачив Аріну. Вона вела в одній із груп іспанську. Мені потрібний був журнал групи. Мені сказали, що його забрала Лохвицька. Я зайшов у аудиторію до іспанців і перше, що помітив – пронизливі карі очі! Вони дивилися винувато і, якось, принадно. У них була іскорка смутку та прихована енергія. Взагалі-то, Лохвицька на вигляд була скромною жінкою зі смаглявим обличчям, ледве помітним легким пушком над передньою губою. Чорне волосся міцно схоплено ззаду. Іноді вона спускала їх на спину у вигляді коси. Під її сірим модним піджаком вимальовувалися пружні, стиснуті ліфчиком груди, ніби птахи у клітці, що мріяли вирватися на волю. На вигляд їй було близько тридцяти. Про її сімейне становище ходили лише припущення. Хтось із колег бачив її з маленькою дочкою, вона вела її до дитячого садка.

Пригадую, потім ми разом були на методичній раді. Я сидів із Юлією Борисівною Штефані, яка голосно розповідала про свої відкриття. Тут зайшла Лохвицька. Карі очі зніяковіло оглядали аудиторію. Місць не було, і я піднявся і поставив додатковий стілець поруч із собою. «Який ви галантний, Назаре», - промовила тоді Штефані. Аріна присіла і одразу ж замкнулася, причаїлася – мишка, ні, злякана кішка. Від її фігури йшла якась електрична енергія.

Я їй щось підказував, вона записувала основні положення наради. Потім ми розійшлися і якось усе забулося. Звичайно, мигцем бачились у коридорах, на кафедрі, у бібліотеці. Чимось вона приваблювала – висока, статна, струнка. Заходила на кафедру невеликими кроками, збентежено...

Наступна наша зустріч відбулася вже у березні. Був корпоратив – відзначали 8 березня. За вікнами ще лежав блакитний сніг, який вже починав сіріти й підтаювати.

До зали, де ми сиділи, увійшла Аріна - в короткому приталеному піджаку. Вузька спідниця – «олівець» обтягувала стегна, вони м'яко погойдувалися під час ходіння. Вона знайшла місце, сіла навпроти, і я час від часу поглядав у її глибокі темно-коричневі очі, милуватися тонким, трохи вигнутим стеблом носа. Вона майже ні з ким не розмовляла. І тоді її співрозмовником ставав я.

Ми кілька раз танцювали того вечора. Трохи підбадьорена вином, вона легко танцювала швидкі танці, сяяла білозубою посмішкою. Запросив я її на пару повільних танців. Пам'ятаю, обіймаючи її, я мимоволі гладив жолобок її спини, рука ковзала до талії, навіть доторкнулася стегна. Аріна реагувала тим, що притиснулася сильніше до мене, і я  зблизу бачив її схвильоване обличчя, чув уривчасте дихання.