Читати книгу - "Незакохані, Viter"

Ангеліна Біла була дівчиною, яка могла б працювати гучномовцем у школі — і їй навіть не знадобився б мікрофон. Вона завжди говорила голосно, сміялася ще голосніше й знаходила можливість встряти у будь-яку суперечку, навіть якщо вона її не стосувалася. Її язик був гостріший за ніж, а очі горіли азартом щоразу, коли вона знаходила чергову жертву для своєї іронії.

— Сорока! — вигукнула якось Ліана, коли подруга в черговий раз принесла їй усі плітки школи раніше, ніж їх встигли вигадати.

— Що? — обурено запитала Ангеліна, але одразу всміхнулася. — Це в хорошому сенсі?

— Ну звісно! Ти ж така ж тиха й непомітна, як справжня сорока, — хмикнула Ліана.

— Тобто чарівна, розумна і в курсі всіх новин?

— Швидше, надто енергійна, всюди лізе й не закриває дзьоба, — віджартувалася Ліана.

— Зате весела!

Так прізвисько Сорока закріпилося за нею швидше, ніж вона встигла придумати відмазку, чому це несправедливо. Але насправді воно їй навіть подобалося. Бо яка ж ще птиця могла так галасливо й ефектно з’являтися у всіх місцях одночасно?

Ангеліна була дівчиною, яка жила за принципом «Треба брати від життя максимум — і при цьому обов’язково всіх веселити». Іноді її підколки межували з тролінгом, а сміхова атака була настільки безжальною, що навіть найсерйозніші люди здавалися.

Вона мала довге світле волосся, яке завжди вкладала так, ніби тільки-но вийшла з реклами шампуню (а насправді — просто розтріпувала руками). Карі очі виблискували хитрістю, а усмішка майже ніколи не зникала з її обличчя. Вона любила яскравий одяг, експериментальні зачіски й настільки голосний сміх, що його можна було чути навіть через закриті двері класу.

Її особливий талант? Псувати життя Оресту Дроздику.

— Дроздик, знову втік від розуму? Чи цього разу він сам від тебе втік? — якось пожартувала вона, коли він випадково спіткнувся біля її парти.

— Ти можеш бодай п’ять хвилин не коментувати все, що я роблю?

— Ні. Бо це буде нудно.

Їхні перепалки стали традицією, яку всі сприймали як щось звичне. І хоча вони ніколи цього не визнавали, без цих суперечок життя в школі було б менш веселим.

Ангеліна завжди була поруч із Ліаною, підтримуючи її в будь-яких пригодах. Навіть якщо ці пригоди включали витягування подруги на костюмовану вечірку, переконуючи, що це «супер-план», а не «ще одна можливість вляпатися в історію».

— Давай, я тебе підтримаю. Разом підемо працювати в цирк — я буду акробаткою, а ти їстимеш пончики й показуватимеш, як вдавитися так, щоб люди лякалися! — зухвало підморгнула вона, коли Ліана черговий раз пручалася.

— Дякую за віру в мої здібності… — Ліана закотила очі.

Але саме за це її всі й любили. Бо якщо в тебе є Ангеліна Біла, тобі ніколи не буде сумно.