Читати книгу - "Незакохані, Viter"

Орест Дроздик був тим хлопцем, який міг здаватися звичайним, поки не відкривав рота. І тоді ставало зрозуміло: спокійне життя в його присутності — це утопія. У нього була унікальна здатність встрягати у пригоди навіть тоді, коли просто йшов коридором. Його підколки, жарти й вміння викрутитися з будь-якої ситуації зробили його незамінним другом для Яна та вічним головним болем для Ангеліни.

Високий, русявий, із хитруватими світло-карими очима, він мав звичку постійно щось жувати. Будь це жуйка, олівець чи навіть ручка — щось завжди було в нього в роті. Але це було не єдине, що дратувало Ангеліну.

Бо якщо хтось і міг довести її до сказу, то це точно Орест Дроздик.

— Дроздик, ти як комар у літню ніч. Постійно гудеш і тебе ніяк не позбутися!

— А ти як Wi-Fi без пароля. Всі користуються, але ніхто не дякує, — підморгнув він.

— ЩО?!

— Не знаю, але прозвучало круто.

Та найбільше її дратувало не це. А те, що де б вона не була, Орест теж завжди опинявся поруч. Стоїть у черзі в їдальні? О, дивися, хто тут випадково теж хоче котлету! Сидить на лавці після уроків? Ну ось і Орест, який «просто проходив повз». Навіть у бібліотеці, де він в принципі ніколи не бував, він якось «випадково» з’явився.

— Ти що, слідкуєш за мною?! — роздратовано запитала Ангеліна після чергової такої «випадковості».

— Та ні, ми просто споріднені душі, — Орест усміхнувся, жуючи жуйку.

— Душі? Та ти як жвачка, що прилипла до взуття! Куди не йду — всюди ти!

— О! «Жуйка»! От класне прізвисько! — зрадів Орест.

— Це не комплімент, Дроздик!

— Та як це? Жуйка — це ж круто! Вона завжди поруч, робить життя цікавішим і, до речі, має приємний смак.

— Оресте, я зараз як вріжу!

— Ну от, а кажеш, що ми не споріднені душі. Ти мене хочеш з’їсти!

Ангеліна закотила очі, але з того дня його почали кликати Жуйкой. Ян сміявся, Ліана теж, а от сама Ангеліна тихо ненавиділа день, коли відкрила рот і дала йому це ідеальне прізвисько.

Бо, як не дивно, Жуйка справді приклеївся до неї міцно. І відлипати явно не збирався.