Читати книгу - "Незакохані, Viter"

Ангеліна Біла жила за чіткими правилами. Перше: не зв’язуйся з дивними людьми. Друге: не вплутуйся у непотрібні розмови. Третє: якщо перші два правила не спрацювали — роби вигляд, що тобі абсолютно не цікаво.

І цей план працював ідеально. До того дня.

— Дроздик знову лізе до мене! — зітхнула Ангеліна, плюхнувшись за парту поруч із Ліаною.

— Може, ти просто подобаєшся йому? — припустила подруга, жуючи ручку.

— Подобаюся? Це не так працює! Коли комусь хтось подобається, вони дарують квіти, запрошують в кіно, поводяться… ну, нормально! А він що? Він просто не відчеплюється! Як та…

— Жуйка? — усміхнулася Ліана.

— Саме! Жуйка, що прилипла до мого життя!

— Говориш так, ніби це найгірше, що могло статися, — пожартувала Ліана.

— Тому що так і є!

Вона відкрила зошит, намагаючись не звертати увагу на те, що Орест сидів за кілька парт позаду і явно щось вигадував. Він був майстром неочікуваних вторгнень у чужий особистий простір, і Ангеліна давно вже намагалася уникати його.

Але сьогодні це явно не вдалося.

Щойно вчитель вийшов із класу, Орест моментально перекотився на сусіднє місце й усміхнувся своєю фірмовою усмішкою людини, яка явно щось задумала.

— Ангеліно, у мене до тебе питання.

— Відповідь: ні.

— Та ти ще не знаєш питання!

— Але я знаю, що не хочу чути твоє запитання.

— Ох, яка ж ти передбачлива! Але, на жаль, це не допоможе тобі уникнути розмови. Отже…

Він витягнув жуйку з кишені, кинув їй на парту й сказав:

— Я дарую тобі свого родича.

— Що?!

— Ну, ти ж сама казала, що я — Жуйка. Ось, знайомся, це мій брат-близнюк, Орбітомір Дроздик.

Клас зареготав. Ангеліна закотила очі так сильно, що мало не побачила власний мозок.

— Дроздик…

— Жуйка, — виправив він її.

— Я тебе приб’ю.

— Але тоді я прилипатиму ще сильніше, — він підморгнув.