Читати книгу - "Закриті двері, Oa"

Очі в ріелтора якісь дивні. Важко сказати що не так, бо колір і форма абсолютно звичайні. Карі очі, русяве волосся. І вся її зовніність абсолютно сіра і типова. Як у звичайної 40ка річної жінки з купою дітей і купою проблем.

— У вас є діти?

Питання вихоплюється автоматично, ще до того як я встигаю втримати язик за зубами. Ріелтор робить паузу, напевно від несподіванки. Бо я перервав її якраз на питанні про комуналку. Вона півсекунди втикає на мене, не розуміючи з чого така різка зміна теми, а потім заперечливо хитає головою.

— Немає. А що?

Знизую плечима. 

— Так, просто… — В цей момент розумію що я не можу закінчити речення. В мене таке буває після аварії. 

Думки ніби розбігаються і я не памʼятаю що хотів сказати. Іноді я думаю: може це якось повʼязане з амнезією? Може мій мозок складає оці забуті питання в один ящик з подіями тієї ночі і колись я згадаю все разом? Роздуми перериваються голосом ріелтора яка все ще розповідає про комуналку. Зусиллям волі повертаюсь до теми. Комуналка така низька як ніби її взагалі немає і входить в оренду плату. 

— Але як таке може бути в центрі такого великого міста?

Ріелтор знизує плечима. Примхи власника. Ще раз оглядаємо квартиру. Це якесь неймовірне везіння. Три кімнати, паркінг, тераса і два санвузли. Класний ремонт. Вся побутова техніка і навіть посудомийка. Килими з таким ворсом що ноги просто тонуть. Високі стелі. Пастельні кольори. І за все 50 доларів разом з комуналкою і благоустроєм.

— А де підвох? — Питаю бо все ще не вірю що могло так повезти. 

Видно що ріелтор уникала цього питання. Вона відповідає якось неохоче.

— Власник виставив 2 умови: не палити в квартирі і не відчиняти комірчину.

— Комірчину? — Умова мʼяко кажучи дивна і я якось не можу повірити в те що це всерйоз. — Чому? Там трупи заховані?

Сміюся і ріелтор сміється також. Десь в її сміхові ховається фальш, але я списую це на моє дивне почуття гумору. Друзі кажуть, після аварії воно в мене стало колюче. Ріелтор пояснює що в комірчині власник тримає особисті речі, вони пригодяться коли повернеться з-за кордону. Так вся таємничість комірчини зникає і я погоджуюсь. Ми підписуємо договір оренди. 

***

Це не описати, наскільки легше дихається коли змінюється обстановка. Я в іншому місті, ходжу іншими вулицями. За руль більше не сідаю, але мене це не тривожить. Поступово всі ті події віддаляються і стають ніби сон. І ніяких нагадувань. 

Вчора минуло 40 днів за Мілою. Я не їздив. З того часу не беру трубку ні від кого, не заходжу в соцмережі. Вони всі напевно засуджують. Я не хочу про це думати. Інакше я просто зійду з розуму. Зараз не час. Зараз би просто видихнути.

Повний місяць на небі величезний і червоний. Повітря прохолодне і смачно пахне весною. Прогулююсь без поспіху. Повертаюсь додому. Двері в комірчину важкі, оковані металом і замок дуже надійний. Він виглядає солідніше ніж замок на вхідних дверях. Над дверима прямо в стіні вишкрябаний хрест. А збоку на звичайому цвяху висять ключі. І це так важко — встояти коли ось вони ключі, можна в будь який момент відкрити. З кожним днем мені все цікавіше що ж там всередині, але я не піддаюсь цікавості.

***

Просипаюсь від якогось дивного шороху. Ніби нігтями по склу. Місячне світло проникає в кімнату і все здається холодним. Тихо слухаю. Через хвилину звук повторюється. Відкриваю очі і сідаю на ліжку. Роззираюсь. В квартирі нікого. Звук повторюється. Встаю, хапаю мобільний. Жаль поряд немає нічого що зійде за зброю. Тихо іду на звук. Шорох повторюється раз за разом. Ніби хтось шкребеться. Звук іде з комірчини і тепер я вже впевнений.

— Хто тут? — Питаю голосно і вмикаю світло.

Але вимикач не працює. Замість яскравого електричного світла все те ж холодне місячне. Шорох на короткий час затихає, але я все одно чую звуки. Схожі на дихання великого звіра. А потім я чую голос і від нього мене починає просто трусити. 

— Хто це? Хто тут?

Це голос Міли. І він такий близький. В ньому стільки благання і страху. В голові раптом проносяться розмиті фрагменти того вечора. Вона говорила так само тоді. З такими ж інтонаціями. Я мовчу і хапаю повітря ротом. 

— Любий, ти тут? Мені холодно. Це ти?

Я розумію що тут щось не так, щось зовсім не так. Але в голові лише флешбеки. Міла на пасажирському сидінні. Запитання в очах. Сльози. По жилах гнів як ніби окропом. Пече. Ошпарює. Зустрічна полоса. Спогади складаються в картинку і від цього боляче. Повітря немає. Знаходжу себе біля комірчини. З ключами в руках.

— Хто ти? — Питаю здивовано. А інтуїція кричить “стій, небезпека”. 

— Це ж я… Мені так страшно і холодно. Випусти мене. Будь ласка…

В голосі самотність, благання і ті самі мʼякі ноти перед якими я ніколи не міг встояти. 

***

— Комуналка включена у вартість, — голос ріелтора мʼякий, а інтонація дати зрозуміти що така пропозиція довго не чекатиме.

— А які умови? — Дівчина оглядає обстановку ніби і просто для інтересу, але погляд чіпляється за дріьні деталі на які чоловіки ніколи не звертають уваги. 

Ріелтор на автоматі підсовує килимок біля дверей комірчини. Так щоб заховати край червоного пʼятна. 

— Не палити і не відкривати комірчину…

Кінець