Читати книгу - "Веселі звірятка, Пугайло"

~Веселі звірятка в лісі проживають.
Веселі звірятка весело співають.~ 

Сонце яскраво світило в чистому небі, кидаючи свої промені на затишну галявину, де сиділи та відпочивали четверо друзів. 
Заєць співав жваву пісеньку голосніше за всіх. Він завжди був найактивнішим з друзів та найталановитішим. 
Ворона голосно каркала, намагаючись перевершити Зайця, не звертаючи уваги на якість свого співу. Багато слів вона пропускала та просто голосно каркала, розмахуючи крилами й танцюючи на зеленій і свіжій травичці, яка тільки нещодавно почала з'являтися.
Лисиця тихо й лагідно підспівувала Зайцю. Вона затишно лежала на теплій землі, погойдуючи своїм пухнастим хвостом.
Вовк радів, що нарешті зустрівся зі своїми друзями. Коли вони були поряд, йому було спокійно й затишно. Вовк жваво підтримував спів, сидячи поряд з друзями, не замислюючись над тим, як невдало звучить його грубий голос. 
Ліс навколо шелестів, а дерева, наче рухались в такт співу чотирьох друзів. 

- ...в лісі живу я-я-я! А друзі, то сім'я моя-я-я! - Голосно співав Заєць, як раптом Ворона, відчувши, що їй не вдається це робити, накинулась на друга в грайливій образі.
- КААР!!! ГОДІ!!! КАР!!! - Маленькі чорні пір'їнки, які не змогли втриматись на місці, почали падати на землю від сили змахів крил. - Поганий Заєць! 

Заєць лише посміявся та почав намагатися вкритися від вітерця, який роздмухала Ворона. 

- Люба, все ж було гаразд. Ми так гарно співали. - Посміхнулась Лисиця, поглянувши на подругу. - Не в усіх є талант до співу. Але це не погано. - Завжди розсудлива Лисиця подарувала Вороні заспокійливу посмішку й знову лягла на землю, сховавшись свій носик під лапами. 

Вовк спостерігав за сценою зі сторони. Він не втручався, але йому подобались такі маленькі сварки. Не дивлячись на те, що всі були дуже різними й мали зовсім протилежні один одному способи життя, всі вони все ж були найкращими друзями. Спостерігаючи, Вовк відчував глибоку тугу за таким теплим зв'язком. Хоч він й бачився з друзями кожен день, але чомусь було відчуття, ніби він їх не бачив вже надто довго. Відкинувши ці думки, Вовк вирішив насолоджуватися моментом й втрутився в дружню суперечку. 

- Гей, друзі. А що, як ми пограємо в щось? Давайте перестанемо витрачати такий гарний день на маленькі суперечки? - Запропонував він. 

Друзі часто грали в різні ігри разом. Бувало так, що цілий день вони витрачали лише на веселощі та розмови, безтурботно проводячи час. Головне було те, що їм весело й більше не мало значення ніщо інше. 

Раптом всі розмови зупинились й друзі поглянули на Вовка. На мордочці Зайця не було тієї посмішки, яка завжди освітлювала його обличчя. Ворона якось неприродно для самої себе затихла. 

Вовк відчував тягар погляду кожного, тому почував себе якось незручно. Він не звик до такої реакції на свої слова... Раптом його лапи на мить похолоднішали, а по тілу пройшла хвиля мурах. - Я щось не так сказав? Ви... 

- Ні, Вовче. Все гаразд. - Раптом перебила його Лисиця, поглянувши на друзів. - Давай пограємо в наздоганялки? 

Вовк кліпнув очима, намагаючись зрозуміти реакцію своїх друзів. Він розумів, що щось не так, але не міг збагнути що саме. 

- Гаразд... Тоді хто буд-... - Не встиг домовити Вовк, як інші звірі в один голос відповіли й тим самим перебили його. 

- Ти. - Одночасно сказали Заєць, Лисиця й Ворона. 

Вовк ще раз кліпнув очима. Його лапи знов почали холонути й трохи боліти, але він був зосереджений лише на своїх друзях. 

Раптом невимушена атмосфера повернулась. Заєць знову широко й радісно посміхнувся, підскакуючи на ноги й розминаючи їх. 

- Вперед, вперед, Вовчику! Спіймай нас! - Жваво вигукнув він. 

Ворона теж почала голосно каркати, як й завжди, та розмахувати крилами. - Вочик-дурник. - Дражнила вона. 

Лисиця лише граціозно підвелась на ноги, махнувши своїм пухнастим хвостом й теж посміхнулась Вовку. - Отож давай грати. - Після цих слів Лисиця, Заєць та Ворона кинулись навтьоки хто куди в густий та зелений ліс.

Вовк відчув прилив задоволення. Він відкинув всі непотрібні думки й повністю поринув в гру. Його лапи вже не відчували ні холоду, ні болю. Він біг по звивистим стежкам, наздоганяючи найдорожчих для себе друзів в цьому весняному та зеленому лісі. Вовк відчував, як замагальний дух керує його рухами, інстинктивно знаходячи потрібний йому слід. Он Лисиця, яка втекла в сторону величезного дуба! Он Ворона, яка кружляла над деревами! А он Заєць, який біг прямо перед ним! 

З диким риком, Вовк кинувся за ним, пересуваючись між деревами. Він чув, як Ворона продовжувала дражнити його, але це нічого... Він ще спіймає її. Він все ж таки вовк, а вовки - це сильні створіння. Вовк завжди перемагав в таких іграх! 

Але чомусь цього разу було складніше, ніж раніше... Його друзі пересувалися надто швидко... От наче Заєць ще був тут, але потім опинявся в зовсім іншому місці... За іншим деревом... Далеко від нього...

Потроху Вовк почав втрачати слід Лисиці, а потім й Ворони... Яскравий й привітний ліс почав темніти. Ставало все холодніше. Вовк все більше відчував втому, холод й біль в ногах. Живіт бурчав, наче він не їв вже багато днів... Дерева були голими й сухими, а сонячне світло затьмарювали темні хмари. Гаряче дихання Вовка перетворювалось на пару, контрастуючи з льодяним повітрям навколо. Заєць вже був настільки далеко, що його було майже не видно. Здавалося, він зовсім не втомлений й міг продовжувати грати. 

В одну мить, Вовк взагалі втратив його з поля зору. Не залишилось нічого: ні сліду, ні силуету, ні хоча б натяку на присутність друзів поряд. Вовк розгублено почав озиратися. Холод прокрадався до його кісток, змушуючи тремтіти й здригатися. Лапи боліли від втоми та бігу. Вовк був втомлений й знеможений... 

Тихе скуління вирвалось з його пащи, що було доволі рідкісним явищем. Він виглядав розгубленим й загубленим. - Зайцю? - Благально покликав він в темряву, сподіваючись, що друзі почують його. - Лисице? Вороне?...