Читати книгу - "Слідами дощу, Taras Havrysh"

Львів Замкова Гора

Дощ накрив місто густими хмарами, що розчиняли вогні вечірнього Львова у блискучій темряві. Люди метушились, бігли до трамваїв, ховалися під навісами кав’ярень. На самій вершині Замкової Гори, на самотній лавці, сиділа молода дівчина. Її тонкі пальці стискали ручку чорної парасолі, з якої стікала холодна вода. Вона любила цю тишу, любила відчуття, ніби все місто внизу належить лише їй.

Телефон завібрував. — Так, мамо, я вже збираюсь додому, — відповіла вона і вимкнула екран. Вона повільно встала, перекинула сумку через плече і рушила до спуску. На таку погоду тут не мало б бути нікого. Вузькі, слизькі сходи тягнулись униз, мов чорна ріка, що губиться у темряві. Вона обережно спускалася, стискаючи поручень холодними пальцями. Дощ шумів так голосно, що заглушав навіть власні кроки. Раптом... Хтось інший теж був тут. Вона різко зупинилась.

Шурхіт. Чи просто дощ? Затамувавши подих, вона обережно обернулася. У м’якому світлі ліхтаря гілки дерев кидали спотворені тіні, мов руки, що тягнулися до неї. Але нікого не було. Їй здалося... чи ні? Вона стиснула ремінець сумки і пішла далі, трохи швидше. А в цей момент у темряві хтось дивився їй услід.

Вона стиснула ремінець сумки і пішла далі, трохи швидше. Раптом, небо розірвав оглушливий удар грому. На секунду весь світ завмер у яскравому спалаху блискавки. І вона його побачила. Силует. Він стояв трохи вище, біля самих сходів. Нерухомий. Темний, мов тінь, але вона чітко бачила його постать. Він не рухався, не тікав – просто дивився. Вона судомно вдихнула. Це точно не привид у її уяві – він був реальний. Наступний спалах блискавки – і він зник. Тільки серце, що калатало в грудях, і відчуття, що вона тут не одна...

Руки затремтіли. Вона судомно рвонула блискавку на сумці, вихоплюючи телефон. Пальці мокрі. Дощ заливає екран. Швидко натиснула на контакт "Мама"... Немає зв’язку. Було вже пізно.
Блискавка знову розірвала небо. Силует тепер ближче. Він повільно сходив униз. Крок. Крок. КРОК. Її серце скажено забилося. Вона різко розвернулась і побігла, не озираючись. За спиною – важкі кроки. Дощ б'є по обличчю. Вітер стягує капюшон. "Це не плід уяви. Це реальність." Блискавка знову прорізає ніч... І він ближче. Інстинкт кричав тікай! Але куди? Вниз по сходах? Вони слизькі, можна впасти. Вбік, у хащі? Там темно, не видно стежок. За спиною – важкі кроки. Вона приймає рішення...

Єдина можливість — місток за кілька метрів, який веде до паркової зони! Ривок. Вона біжить. Мокрі кросівки ковзають по бруківці. Серце стукає в горлі. Позаду — важкі кроки. Він теж біжить. Якщо добіжить до містка, може, буде шанс сховатись...

Але блискавка раптом освітлює мокру землю перед нею. Гілка, зламана грозою, лежить просто перед ногами.
Вона спробувала перестрибнути через неї, але переплутала кроки і впала об мокру землю.

Холодний дощ заливає обличчя. Вона намагається підвестися, але коліно болить. Кроки стають гучнішими. Він вже зовсім поруч. Блискавка освітлює силует... Він стоїть прямо перед нею. На секунду — тиша.
Вона важко дихає. Серце гупає так голосно, що, здається, заглушає навіть грім. Крок. Ще один. Блискавка знову на мить освітлює його обличчя. Без емоцій. Без страху.

Він стоїть над нею. Дощ б'є по асфальту, по її шкірі, по його капюшону. Ще один спалах блискавки. Очі. Холодні, порожні, як у мертвої людини. Вона намагається відсунутися назад, але руки ковзають по мокрій землі. Ще один спалах блискавки.

І вона бачить неймовірну картину в яку не може повірити, та відмовляється вірити. Темна постать під краплями дощу імітує "Вальс"...... раз-два-три, раз-два-три.
Її подих перехоплює. Це... це жарт? Це кошмар?
Блискавка розриває небо. Темна постать під дощем плавно рухається... Раз-два-три. Раз-два-три. Він танцює.

Її подих перехоплює. Це... це жарт? Це кошмар? Блискавка розриває небо.
Темна постать під дощем плавно рухається...

Раз-два-три. Раз-два-три.
Він танцює.
Краплі стікають його обличчям, але він навіть не змигує.
У його руці ніж — він тримає його так, ніби це частина танцю. Кожен його крок — ідеальний. Неначе він готувався. Репетирував.

Вона паралізована страхом.

І тут він...
Він робить останній крок у своєму моторошному танці. Блискавка освітлює його лице – і він... усміхається.

Вона хоче закричати, але звук застрягає в горлі. І тут... він різко зупиняється.
Мить тиші.
Він нахиляє голову, ніби вагається...

А потім – опускає ніж.
— Ти боїшся мене? – питає він спокійним голосом.

Дощ продовжує заливати місто. ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ?!

Я спитав ти мене боїшся?
Дощ стукає по мокрій землі.
— Я спитав, ти мене боїшся? – його голос спокійний, майже... розважливий.

Вона не знає, що сказати.
Правду? Брехню? Що він хоче почути?
Її мозок кричить: "Втікай!", але тіло скам’яніло. Його очі чекають відповіді.

її мозок почав пропрацьовувати всі можливі варіанти, щоб вижити! Несподівано для себе вона викрикнула "Ні, чортовий психу, ні"

Грім знову розірвав ніч.
Її голос звучав голосно, різко, з викликом.

Тиша.
Він не поворухнувся.
Її серце ледь не вискочило з грудей. Чорт, вона що, тільки що назвала

його психом?!
Він дивиться прямо їй в очі.

І раптом...
Він починає сміятися.

Хриплий, тихий, моторошний сміх.
— О-о-о, мені подобається твій дух, — сказав він, граючись лезом ножа. — Ти не така, як інші...
Гучний удар грому.
Спалах блискавки освітлює все довкола білим світлом.

Вона рефлекторно заплющує очі.
Кілька секунд. Достатньо, щоб її серце ледь не вистрибнуло з грудей. Розплющивши очі, вона різко озирнулася.

Темна постать зникла.
Ні сліду. Ні шурхоту. Ні тіні.
Це було насправді? Чи це просто гра її розуму? Але мокра земля...
І на ній – сліди.
Він був тут. Реальний. І він пішов... але куди?