Читати книгу - "Двері між світами, Veronika Bilous"

Глава 1: Коло фей

Торрідон, Шотландія. Літо 1989 року.

Маленький Олексій Воронов, восьмирічний хлопчик, сидів на зеленій траві та зачаровано дивився на старе кам’яне коло.

Його батьки були вченими – батько працював геофізиком, а мати – біологом. Обидва працювали в одному з НІІ у Києві і разом зі своїми колегами приїхали до Шотландії на конференцію. Доки дорослі займалися своїми справами, хлопчика відправили в гості до батьків старих друзів - поважній четі МакКензі.

МакКензі жили у кам’яному будиночку на вершині невеличкої скелі, під якою починався густий ліс. Біля узлісся, у сотні метрах від паркану височили кам'яні брили, які ніби кружили у хороводі.

— Це місце особливе, Алекс, – сказала пані Фіона МакКензі, коли зупинилася перед стародавнім кільцем із каменів, що височіли над ним, мов вартові часу. – Тут живуть феї.

— Феї? – Олексій підняв брови.

— Так, справжні, не такі, як у казках. Але не всі феї добрі. Деякі заманюють людей у свій світ, і ті вже ніколи не повертаються.

Хлопчик затамував подих.

— І що з ними стається?

Старий МакКензі, дідусь сім’ї, що сидів на лавці з люлькою, похитав головою.

— Кажуть, що вони не зникають, а просто... змінюються. Вони бачать іншу реальність, і коли повертаються – більше не можуть жити, як раніше.

Олексій відчув дивний холодок по спині.

— Якщо людина повертається, чи вона пам’ятає, що сталося?

— Не завжди, – сказала Фіона, нахилившись ближче. – Але кажуть, що якщо хтось одного разу бачив справжній світ фей, він більше ніколи не буде таким, як раніше.

Хлопчик ще раз глянув на кам’яне коло. Йому здалося, що крайнім зором він побачив слабке мерехтіння між каміннями.

Женева, 2024 рік.

Доктор Олексій Воронов, провідний дослідник свідомості в Європейському інституті теоретичної фізики, натиснув кнопку на екрані монітора. Перед ним були графіки мозкової активності, отримані під час останнього експерименту в квантовій нейронауці.

Олексій вже кілька років спеціалізується на тому, що більшість вчених вважають псевдонаукою – можливості виходу свідомості за межі фізичного тіла та обмежень мозку. Вивчаючі дані з таблиць Олексій одночасно розмірковував: «Що, якщо людський мозок не створює свідомість, а лише приймає її, як радіоприймач? – це питання не залишало його вже багато років. Жак Валé колись писав, що явища НЛО можна простежити ще з середньовіччя – що це не просто «літаючі тарілки», а щось значно глибше.»

Книги Жака Валé, зокрема «Passport to Magonia», перевернули уявлення Олексія про реальність ще під час навчання в аспірантурі.

Пізніше він відкрив праці Роджера Пенроуза та Стюарта Гамероффа – вчених, які запропонували квантову модель свідомості. Вони припускали, що мислення відбувається не тільки на рівні нейронів, а і на рівні квантових процесів у мікротрубочках клітин мозку.

Якщо це правда… то що, якщо свідомість не локальна? Що, якщо вона може існувати поза мозком?

Олексій поклав таблиці і знову подивився на графік. Він згадав ще один уривок із Валé: «Ми шукаємо інопланетян у космосі, не розуміючи, що вони можуть бути поруч із нами, в реальності, яку ми ще не навчилися сприймати.»

А що, якщо це не лише про НЛО? Що, якщо це стосується і самої свідомості? - розмірковував молодий вчений.

Він так замислився що не помітив, коли двері лабораторії відчинилися, і в кімнату зайшла Марта Линч - перспективний нейробіолог, яка працювала над технологіями розширеного сприйняття. Вона отримала результати останніх тестів на добровольцях.

Марта швидко підійшла до нього й кинула на стіл планшет.

— Алекс, подивись на це.

На екрані були нейронні схеми, отримані під час експерименту, але одна зона світилося інакше.

Олексій звузив очі.

— Це неможливо, – пробурмотів він. – Мозок не повинен так працювати.

— Саме так, – сказала Марта, дивлячись на нього. – Але це факт!

Серце Олексія прискорилося.

Що, якщо вони тільки-но знайшли підтвердження тому, про що говорив Валé?

Що, якщо вони довели, що мозок – це не творець свідомості, а її фільтр?

Олексій знову відчув той самий холодок, який пробігав по його спині ще тоді, в далекому 1989-му, коли він стояв перед кам’яним колом у Шотландії.

Глава 2: Точка прориву

Женева, 2024 рік. Лабораторія Інституту теоретичної фізики.

Марта перехрестила руки на грудях і вперла погляд в Олексія.

— Отже, тепер ти мовчки дивишся в екран, як пророк, що отримав одкровення?

Олексій навіть не реагував. Його мозок кипів. Це був прорив.

А що, якщо вони тільки що довели, що мозок не виробляє свідомість, а лише приймає її?

Якщо так, то... тоді виходило, що саме поняття «Я» – це лише ілюзія, створена для зручності роботи біологічного механізму.