Читати книгу - "Тінь графського серця, Марина Вітер"

         Сіра ранкова імла обіймала вершини пагорбів, мов примари минулого. Маєток де Вільнев, колись гордість південних провінцій, тепер виглядав мов мовчазний свідок давньої величі, що хилиться до забуття. Кам’яні стіни вкрив мох, а старі вікна, наче очі старця, з байдужістю дивились у світ, що змінився.

         Граф Альдеран де Вільнев, сидячи в кареті, вдивлявся у знайомі обриси родового дому. Його обличчя — різкі риси, холодний погляд, натягнута лінія вуст — залишалося байдужим, хоча серце на мить тьохнуло, зрадницьки. Та він миттєво відкинув те почуття, як і все, що залишив тут десять років тому.

— Зупини, — коротко кинув він кучерові.

          Карета скрипнула, і граф вийшов, ковтаючи гірку вологу тишу. Слуги, похилені віком чи втомою, зустріли його без ентузіазму, а старий дворецький Жерар навіть не кланявся.

— Ваша світлість, — буркнув він. — Пан граф вас не чекав.

— І я не приїхав, щоб його тішити, — спокійно відповів Альдеран. — Я приїхав забрати те, що мені належить.

— Що саме? — в голосі Жерара звучала крижана іронія.

— Мапу, — сказав граф, і в його очах промайнув блиск. — І відповідь.

          У родинній бібліотеці панувала напівтемрява. Пил осідав на столітніх фоліантах, і лише вогонь у каміні кидав рвучкі тіні на стіни. Альдеран стояв біля портрета матері — жінки з м’яким поглядом і сумною усмішкою. Він ледь не доторкнувся до полотна, та зупинився. У пам’яті спливла остання суперечка з батьком, коли він поклявся більше ніколи не повертатись.

        Та зараз йому потрібна була та мапа. Старовинна, привезена дідом з Сходу. Вона відкривала шлях до забутої святині, де, згідно з легендами, зберігається золото таємного ордену — спадок, який дозволить йому звільнитися від минулого й почати нове життя… сильнішим, багатшим, незалежним.

        Двері раптом рипнули. Увійшов батько. Його постать здавалась старшою, ніж Альдеран пам’ятав, але в очах досі палав той самий вогонь.

— Ти повернувся, — сказав він, не питаючи. — І знову шукаєш шлях, який веде у темряву.

— У темряві принаймні можна знайти справжні скарби, — знизав плечима Альдеран. — А тут — лише руїни і тіні.

          Батько нічого не відповів. Лише кивнув у бік полиці.

— Мапа там. Але пам’ятай, синку… найнебезпечніше у світі — це не золото, а ті, хто йде за ним.

          Альдеран усміхнувся — сухо, без радості.

— Добре. Я ризикну.