Читати книгу - "Тінь графського серця, Марина Вітер"

         Мапа лежала в його кишені, складена вчетверо, з пожовтілими краями й дивними символами на звороті. Альдеран сидів верхи, вдивляючись у горизонт — дорога простягалася крізь дикі ліси, до стародавнього монастиря Сен-Рош, давно покинутого й оточеного моторошними легендами.

         Його супроводжували двоє найманців, мовчазні й суворі, і молодий слуга Жиль, єдиний, хто вірив у графа так, як вірили колись діти в казки. Але навіть він час від часу кидав на пана занепокоєний погляд.

— Ваша світлість… А може, ви розкажете, що ми шукаємо? — нарешті зважився Жиль.

         Альдеран не озирнувся.

— Те, що змінить усе. Або погубить.

        Біля мосту, що вів до руїн, їх зупинили.

— Ніхто не проходить, — промовила жінка з луком у руках, стоячи на камені, ніби частина пейзажу.

    .   Вона була молода, але в погляді читалась впертість людини, яка багато бачила. Світле волосся спадало на плечі, одяг — практичний, але випещений, рухи — точні, наче в мисливця. Поруч сидів пес, чорний як ніч, і дивився на графа, не ворушачись.

— А якщо я скажу, що не звик, коли мені наказують? — відповів Альдеран холодно.

— Тоді ви не місцевий. І напевно, дурень, — знизала плечима незнайомка. — Тут зникло п’ятеро людей. Троє померли. Монастир — проклятий. Я не дам вам пройти.

— А якщо я скажу, що саме тому я сюди й іду?

         Її очі звузились.

— Ви шукаєте скарб. Як усі. А знаєте, чим це закінчується? Смертю.

        Альдеран злегка всміхнувся.

— Не страшно. Вона й так слідкує за мною останні десять років.

— Ви божевільний.

— А ви — цікава. Хто ви така?

— Еліана. Дочка того самого професора Лаваля, який тут зник. І якщо ви справді хочете туди — вам доведеться взяти мене з собою.

         Пізніше того вечора, біля вогнища, Еліана сиділа мовчки, крутячи в руках невеликий кулон з червоним каменем. Альдеран спостерігав за нею. Вона була не така, як ті жінки, яких він звик бачити в салонах і балетних ложах. У ній було щось первісне, дике, справжнє.

         Він зненавидів цю думку.

— Ви не боїтеся? — спитав він.

— Боюсь. Але мені треба знайти батька.

— Ви справді вірите, що він живий?

         Вона не відповіла. Лише подивилась на нього так, ніби бачила крізь броню.

— А ви? Ви взагалі щось вірите, графе?

         Альдеран на мить замовк. Потім тихо прошепотів:

— Я вірю лише в золото. І в те, що люди — брехуни.

— Тоді вам буде складно зі мною, — сказала вона, лягла поруч із псом і заплющила очі.

        Альдеран довго сидів у тиші, слухаючи тріск вогню і думаючи, що, можливо, вперше за роки — щось в ньому зрушилось.