Читати книгу - "Вагітна коханка мільйонера, Кіті Лав"

Люди приходять і йдуть, розмовляють, сміються, а я тільки й встигаю бігати між столиками, записувати замовлення, підносити тарілки. Це звичайний вечір у ресторані, де я працюю. Інколи ловлю себе на думці, що хотіла б бути однією з тих дівчат, які безтурботно сидять за столиками, п’ють вино і чекають, поки їм принесуть вечерю. Але поки що я по інший бік цієї картини.

Я підходжу до чергового столика біля вікна. За ним сидить чоловік — добре одягнений, дорогий годинник виблискує у світлі ламп. Він виглядає спокійним, упевненим у собі. Коли я запитую, що він бажає замовити, він не одразу відповідає, наче вивчає мене поглядом. Від цього мені трохи ніяково.

— Чашку чорної кави, будь ласка, — нарешті говорить він, і його голос звучить низько, приємно.

Я записую і швидко відходжу, відчуваючи, що він ще якийсь час дивиться мені вслід.

Згодом, коли я повертаюся з кавою, він усміхається.

— Ви тут давно працюєте? — питає він, беручи чашку.

Я трохи розгублена. Клієнти нечасто заводять зі мною розмови, тим більше такі солідні, як він.

— Кілька місяців, — відповідаю стримано.

Він киває, робить ковток кави і ніби ненароком додає:

— Мені здається, я вже бачив вас раніше.

Я хитаю головою.

— Навряд. Я б запам’ятала.

Він посміхається ширше, але нічого не каже. А я, зробивши свою роботу, йду до наступного столика, але чомусь все ще відчуваю на собі його погляд.

Я поправляю чорний фартух і підходжу до столика, де сидить чоловік. Його тарілка майже порожня, келих із вином теж. Він виглядає спокійним, але, коли я зупиняюся поруч, його погляд затримується на мені довше, ніж у звичайних клієнтів.

— Вам щось ще? — питаю ввічливо.

Він злегка посміхається і ставить кредитну картку на край столу.

— Лише рахунок, — каже.

Я беру картку, і в цей момент помічаю, як його погляд ковзає вниз — на мій бейджик.

— Аліна, — повільно вимовляє він, ніби пробує ім’я на смак.

Я на секунду завмираю. Не знаю чому, але якось дивно чути своє ім’я з його вуст. Голос у нього глибокий, спокійний.

— Так, — коротко відповідаю і роблю крок назад.

— Гарне ім’я, — додає він. - А я Олександр.

Його пальці випадково торкаються моєї руки, коли я забираю картку. Випадково? Я не впевнена.

Несподівано всередині все стискається, і я швидко відсторонююся.

— Перепрошую, мені треба працювати, — пробурмотіла і швидко пішла до каси, відчуваючи, як обличчя наливається теплом.

Що це тільки що було?..

Після чергової зміни я нарешті можу перевести дух. Збираючи посуд зі столів, помічаю, що на тому ж місці, де сидів він, залишені чайові. Непогані.

Але найбільше мене бентежить не це.

Між купюрами акуратно складений маленький клаптик паперу.

Я машинально беру його, розгортаю й одразу ж стискаю пальцями – всередині з’являється дивне хвилювання.

"Сподіваюся, ще побачимося, Аліно."

Я кліпаю, перечитуючи написане кілька разів.

Серце робить несподіваний кульбіт. Він знає моє ім'я. Ну, звісно, знає – на бейджику ж написано. Але навіщо залишати таке повідомлення?

Я швидко ховаю записку в кишеню фартуха й озираюся, чи ніхто не помітив моєї реакції. Відчуваю, як щоки нагріваються.

Що він має на увазі? І чому це змушує мене почуватися... так дивно?

Я заходжу в гуртожиток, піднімаюся сходами на свій поверх і, ледве відчинивши двері кімнати, відчуваю знайомий запах — суміш кави, парфумів і якогось дешевенького шампуню.

— О, нарешті! — вигукує Лєра, моя сусідка, яка сидить на ліжку з ноутбуком. — Ми вже думали, тебе викрали клієнти!

— Ти жива? — додає Оксана, друга сусідка, з набитим ротом. Вона щось жує, вочевидь залишки піци, яка стоїть у коробці на столі.

— Ледь, — бурмочу я, скидаючи куртку й втомлено падаючи на ліжко.

Лєра з цікавістю дивиться на мене.

— У тебе якийсь дивний вираз обличчя. Щось сталося?

Я стискаю губи, відчуваючи, як у кишені фартуха лежить записка. В голові на секунду виникає спокуса розповісти дівчатам, але я швидко її відкидаю.

— Нічого, — відповідаю я. — Просто втомилася.

Оксана позіхає і витягується на ліжку.

— Ну тоді спи. Завтра ж пара о восьмій.

Я киваю, але знаю, що так просто не засну.

Записка Олександра гріє мою кишеню, а його слова — мої думки.

"Сподіваюся, ще побачимося, Аліно."

Що це було? І чому мене це так хвилює?..

Минуло кілька днів, і я вже майже забула про той дивний випадок із запискою. Ну, принаймні, намагалася забути.

Робочий вечір був напруженим: багато гостей, плутаються замовлення, кухарі нервові. Я беру піднос із келихами, розвертаюся і… завмираю.

За тим самим столиком.

Він.

Олександр сидить у звичній розслабленій позі, пальцями легко постукує по столу. На обличчі — ледь помітна усмішка, наче він і не сумнівався, що я знову його обслуговуватиму.

Серце пропускає удар.

Я швидко опускаю погляд і підходжу до нього.

— Добрий вечір, — кажу, намагаючись зберігати професійний тон.

— Добрий вечір, Аліно, — він вимовляє моє ім'я так спокійно, так знайомо, що це змушує мене відчути дивне тепло під шкірою.

Я дістаю блокнот, але пальці злегка тремтять.

— Що бажаєте замовити?

Він не дивиться в меню. Він дивиться на мене.

— А що порадиш?

Я ковтаю й намагаюся зробити вигляд, що це звичайна розмова з клієнтом.

— У нас смачна телятина з винним соусом, — швидко відповідаю.

— Тоді її, — киває він, але не перестає мене розглядати.

Я записую замовлення і вже збираюся йти, як він знову говорить:

— Радий тебе знову бачити.

Я відчуваю, як червонію. Що тут відповісти? Нічого. Просто йду, але кожну хвилину, поки працюю, мені здається, що він продовжує на мене дивитися.

І що більше я намагаюся не думати про нього, то сильніше це відчуття стискає мене зсередини.