Читати книгу - "Вагітна коханка мільйонера, Кіті Лав"

Вечір добігає кінця, відвідувачів у ресторані майже не залишилося. Я витираю столи, намагаючись не думати про погляд, який відчувала на собі весь цей час.

Але коли я піднімаю очі, він досі тут.

Олександр сидить у своєму кутовому столику, повільно допиваючи вино. Він розслаблений, ніби нікуди не поспішає, і це дивує. Чому він досі тут?

Я підходжу, щоб прибрати його тарілку.

— Вам ще щось? — запитую стримано.

Він дивиться прямо на мене, й у цьому погляді щось є… Наче він бачить більше, ніж я хочу показати.

— Ти завжди працюєш допізна?

Я на секунду завмираю, не розуміючи, до чого він веде.

— Як коли, — відповідаю обережно.

— А сьогодні?

Його голос спокійний, але я чомусь відчуваю, як серце починає битись швидше.

— Скоро закінчую, — кажу, відводячи погляд.

Він киває, ніби запам’ятовуючи.

— Це добре.

Я не питаю, що він має на увазі, хоча всередині виникає дивне хвилювання. Просто беру його тарілку й швидко йду до кухні, намагаючись не думати, що він досі тут.

Я перевдягаюся в підсобці, знімаю фартух і, нарешті, відчуваю полегшення — зміна закінчилася. Втома накочує хвилею, і я мрію лише про те, щоб дістатися до гуртожитку, впасти на ліжко й забути про цей день.

Але коли виходжу з ресторану, різко зупиняюся.

Біля входу, спираючись на чорний автомобіль, стоїть Олександр.

Його руки небрежно схрещені на грудях, погляд направлений прямо на мене. Він чекає.

Серце пропускає удар.

— Пізно для самостійних прогулянок, — каже він, коли я наближаюся до тротуару.

Я зупиняюся.

— Я… я звикла, — відповідаю, намагаючись говорити спокійно.

Він злегка хитає головою й відкриває дверцята машини.

— Дозволь підвезти тебе.

Просте речення. Лише слова. Але щось у його тоні, у впевненому русі руки, змушує мене відчути легке запаморочення.

Я маю відмовитися. Це ж очевидно.

Але чомусь не можу відвести погляду від його очей.