Читати книгу - "Ти - мій спокій, Ірен Вастро"

-Яно, досить спати! Вставай, бо все проспиш!- чую крізь сон, як  мене кличе мама.

-Не чіпай онучку, нехай ще трохи поспить.- каже їй бабуся Надія.

Чую, як кроки  і голоси віддаляються. Все ж відкриваю очі і мружуся від сонячного світла. На вулиці кукурікає півень, дзижчать бджоли, пахнуть квіти. Через відчинене вікно заходить прохолода. На вулиці  літо. Встаю та одягаю улюблену футболку з шортами і прямую на кухню. Мене батьки на все літо привезли до бабусі. Оскільки роботи в них багато, вони в мене люди офісу, то, щоб без нагляду не лишати привезли до бабусі за місто. Сказали, що буду під наглядом, а заодно й бабусі допомагатиму. Мені 13 минало, як писав Шевченко і я весела дівчина Яна.

-Нарешті, прокинулась, соня!- каже мені мама оглядаючи мене.

-І тобі доброго ранку!- кажу цілуючи маму і бабусю в щоку.

-Давай снідай,  і допоможеш бабусі в саду, а ми з татом вже поїдемо. Завтра на роботу, ще потрібно їсти приготувати, поприбирати, попрасувати.- каже моя мама Руслана.

-Що в нас на сніданок?- питає тато заходячи на кухню і цілуючи маму в щоку.

-Сирна запіканка з джемом.- каже мама, ставлячи йому тарілку.

-Смакота. Дякую вам, мамо, за смакоту.- каже тато бабусі.

-На здоров’я, синку.- каже йому мамина мама.

Його батьки нажаль зараз далеко за межами країни. То ж дідуся з бабусею я бачу 1-2 рази за рік.

-Дивись, Яно, будь розумничкою.- підморгує мені батько.

-А коли я нею не була?- кажу з хитрою посмішкою.

-Ой, Яно, Яно не заздрю я твоєму чоловікові.- каже тато всміхаючись.

-Не треба мені чоловіка, мені й самій добре.- кажу я.

-Почекай, закохаєшся, по- іншому заговориш.- каже бабуся всміхаючись.

Так за розмовою минає сніданок і батьки їдуть додому.

-Ну, що Яно пішли трохи попрацюємо?- питає бабуся.

-Пішли.-погоджуюся я.

Спочатку пораємося на городі, а потім бабуся просить позбирати яблука в саду.  То ж взявши відро йду в сад. Там бачу, як хтось забрався на верхівку яблуні, рве найстигліші яблука.

-Гей, ти! Що ти побиш? Це наші яблука!- кричу я і взявши яблуко, кидаю його вгору.

-Ай! Ти що божевільна!- чую я з дерева.

-А ну злазь, злодію! – кричу я замахнувшсь і кинувши в нього наступне яблуко.

Добре, що за метання в мене в школі завжди був високий бал.

-Ти хто? Відчепись.- каже мені хлопчачий голос.

-Я Яна, це сад моєї бабусі!- кажу я і кидаю в хлопця нове яблуко.-А от ти хто?- питаю я.

-Добре, добре, зупинись, я злізаю.- каже хлопчачий голос.

Через хвилину я бачу хлопця трохи старшого за мене. В нього коротке чорне волосся і темно-карі очі, та ямочки на щоках. Я б назвала його симпатичним, якби під оком не красувався синець. Чомусь починаю сміятися, бачачи як я яблуком в нього поцілила.

-Чого смієшся, божевільна?- питає хлопець.

-В тебе залишилася мітка злодія.- кажу я, ледь стримуючи сміх.

-Це ти в мене яблуком потрапила!- каже він торкаючись ока.

-Хто ти і чому ти в нашому саду?- питаю ставлячи руки в боки.

-Я ваш сусід – Андрій. Приїхав у гості до бабусі.- каже хлопчина.

-Чого поліз в чужий садок?- питаю грізно.

-Яблук дуже захотілось. А в нас в цьому році – не врожай.- каже він своє виправдання.

-А попросити?- питаю.-Не намагався?- кажу з докором.

-Пробач.- каже він дивлячись мені в очі.

В цей час, щось починає тремтіти в грудях від його погляду. Проганяю ману, струсивши головою і кажу:

-Добре. Можеш взяти декілька яблук.- кажу нарешті змилувавшись.

-Дякую, чарівна господарка саду!- каже він жартівливо.

-Гей, я можу й передумати!- кажу я.

-Добре, добре.- хлопець бере кілька яблук і йде на вихід.

А в цей час бабусин до саду забігає бабусин злий пес і наш сусід починає тікати від нього. Вже коли сусід майже вийшов за двері, пес схопив його за штани і відірвав їх частину.

-У вас навіть пес якийсь ненормальний!- каже хлопець вже зі свого двору.

-Отож! Більше без попередження не приходь!- кажу я і сміюся, гладячи нашого Тарзана.

Зібравши яблука йду до бабусі.

-Що познайомилися з сусідом?- посміхається бабуся.

-Він хотів вкрасти наші яблука!- обурююся я.

-Нехай бере! В них в цьому році не врожай. Все одно у нас багато яблук.- каже вона.

-Та він злодій! Прийшов і попросив би!- кажу я.

-Тут ти права.- каже бабуся.- Митрофанівна моя подруга. Це її онук – Андрій. Він з міста приїхав до неї, всіх правил не знає.В нього не так давно батьки розлучилися. Тому його сюди привезли трохи розвіятися.- каже бабуся мені тихо.