Читати книгу - "Занадто гучна самотність, Богуміл Грабал"

Богуміл Грабал

Занадто гучна самотність

УДК 821.162.3’06-31

Г75

Видання здійснено за підтримки Міністерства культури Чеської Республіки та Чеського Центру у Києві.

Перекладачка дякує програмі Praha město literatury за можливість працювати над перекладом цієї книги влітку 2018 року.

Перекладено за виданням:

Bohumil Hrabal. Příliš hlučná samota. — Mladá fronta, 2012. — 2. vydáni. — 112 stran.

© 1980, Bohumil Hrabal Estate, Zürich, Switzerland

© Ірина Забіяка, переклад із чеської, 2020

© Валерія Печеник, ілюстрації, обкладинка, 2020

© ТОВ «Видавничий дім „КОМОРА“», 2020

ISBN 978-617-7286-62-1 (укр.)

ISBN 978-80-204-2635-2 (чеськ.)

Занадто гучна самотність

Тільки сонце має право на свої плями

Йоганн Вольфґанґ Ґете

1

Тридцять п’ять років я працюю в пункті збору старого паперу, така вона, моя любовна історія. Тридцять п’ять років пресую старий папір і книги, тридцять п’ять років обмащуюся літерами, вже навіть схожий на ті наукові словники, яких точно напресував десь із тридцять центнерів, я джбан, повний живої і мертвої води, лиш трошки нахили — й потечуть із мене чудові думки, я мимохіть освічений, тож, власне, навіть не знаю, які думки мої й походять від мене, а які я вичитав, отже, за тих тридцять п’ять років я з’єднався із собою і зі світом навколо, бо, читаючи, я насправді не читаю, я набираю в дзьобик гарне речення й смокчу його, мов карамельку, наче ціджу чарочку лікеру, допоки його думка в мені не розіллється, наче алкоголь, вона довго всотується в мене, аж доки не лише заповнить мозок і серце, а й загуркоче у венах до самих кінчиків судин. Так за місяць я пресую десь двадцять центнерів книжок, але щоб мати силу на таку милу Господу працю, за тридцять п’ять років я випив стільки світлого пива, що ним можна було б наповнити п’ятдесятиметровий басейн чи всі посудини для різдвяних коропів[1]. Так я мимохіть помудрішав і нині переконуюсь, що мій мозок — це спресовані гідравлічним пресом думки, пакунки ідей, а моя голова з вигорілим волоссям — горішок Попелюшки, і знаю я, що ще кращими, напевно, були часи, коли всі мудрощі були записані лиш у людській пам’яті, тоді, якби комусь заманулося спресувати книги, він мусив би пресувати людські голови, але й це б не допомогло, бо правильні думки приходять іззовні, вони поруч із нами, наче ті макарони в бідончику[2], тому коніаші[3] по всьому світу марно палять книги, якщо вже в тих книгах записано щось справжнє, чується тільки тихий сміх палених книг, адже путня книжка завжди вказує кудись назовні. Я купив собі маленький додавач, і помножувач, і видобувач кореня, таку машинку, як нагрудна кишенька, й, набравшись сміливості, відкрутив задню стінку, й радісно стрепенувся, бо ж із умиротворенням знайшов усередині рахівниці малесеньку дощечку, розміром десь із поштову марку, завтовшки з десять листків паперу, і більше нічого, крім повітря, наповненого варіаціями математики. Коли мої очі дістаються до вартісної книги, коли я прибираю видрукувані слова, від тексту теж не лишається нічого, крім нематеріальних думок, що літають у повітрі, відпочивають у повітрі, живляться повітрям і в повітря повертаються, адже все врешті-решт — повітря, мов кров, яка є в святій гостії і водночас її там немає. Тридцять п'ять років я пакую старий папір і книги й живу в країні, де п’ятнадцять поколінь уміють читати й писати, я живу в колишньому королівстві, де лишається звичка й нав’язлива ідея терпляче пресувати собі в голову думки і образи, що приносять невимовну радість і ще більший жаль, я живу серед людей, які за пакунок спресованих думок готові віддати життя. І от зараз це все повторюється в мені, тридцять п’ять років я натискаю зелену й червону кнопку преса, ті самі тридцять п’ять років п’ю джбани пива не заради самого пиття, бо жахливо боюся п’яниць, я п’ю, щоб допомогти собі думати, щоб легше дістатися до самого серця текстів, адже те, що я читаю, воно не для забави, не для того, щоб якось згаяти час або чимшвидше заснути, я той, хто живе в країні, де п’ятнадцять поколінь уміють читати й писати, я п’ю, щоб уже ніколи не заснути від читання, щоб мати від читання дрижаки, адже я поділяю думку Геґеля про те, що шляхетна людина — не завжди шляхтич, а злочинець — не завжди вбивця. Якби я вмів писати, то написав би книгу про велике щастя й велике нещастя людське. Книжками і з книжок навчився я, що небеса зовсім не гуманні, і людина, яка думає інакше, теж не гуманна, і не тому, що не хоче, а тому, що це суперечить правильному мисленню. Під моїми руками й у моєму гідравлічному пресі гинуть дивовижні книги, а я цьому потоку й текучості запобігти не можу. Я просто ніжний різник. Книги навчили мене милуватись і радіти спустошенням, я обожнюю хмарні зливи й бригади, що зносять будівлі, стою й годинами дивлюсь, як піротехніки злагоджено, ніби накачуючи здоровенні покришки, підривають цілі квартали будинків, цілу вулицю, я до останку не можу надивитися на ту першу секунду, яка піднімає всі цеглини, камені й балки, а потім настає мить, коли будинки сповзають тихо, ніби сукні, як океанський пароплав після вибуху котлів — швидко на морське дно. Я стою в хмарі пилу й музиці тріскотіння і міркую про свою роботу в глибокому підвалі, де стоїть мій прес, за яким я працюю тридцять п’ять років при світлі лампочок, чую, як нагорі у дворі походжають кроки, і через отвір у стелі підвалу бачу, як із неба сиплються роги достатку, вмісти мішків, ящиків і коробок, котрі висипають в отвір посеред двору старий папір, зів’ялі рослини з квіткарень, папери від оптовиків, давні програмки й квитки, обгортки від ескімо і морозива «Поларка», поквецяні під час фарбування кімнат аркуші, багацько вологого й закривавленого паперу з різниць, гострі відрізки з фотоательє, вміст кабінетних смітників зі стрічками для друкарських машинок, букети на минулі дні народження та іменини, іноді мені в підвал падає бруківка, загорнута в газету, щоб папір