Читати книгу - "Віртуальні межі, Olenka Ing"

Її життя здавалося досконалим — настільки, наскільки дозволяла технологія.

Віра прокинулась не від будильника, а від м'якого віброімпульсу в розумному ліжку. «Добрий ранок, Віро», — пролунав голос, ніжний і водночас абсолютно штучний. — «Температура в кімнаті 22,5°C. У вас стабільний пульс. Настрій оцінено як 7,3 з 10. Хочете медитацію чи каву першою?»

— Каву, — буркнула вона, ще з головою у снах, які зберігались у хмарі.

Підлога миттєво прогрілася, подаючи сигнал до смарт-чайника, а в кутку кімнати на проєкційному екрані з’явилася її віртуальна домашня помічниця — у вигляді кота з голосом молодого Ді Капріо.

— Кава з нотками кардамону й стабілізатором настрою, як завжди? — підморгнув він.

Віра кивнула і сіла на край ліжка, ковзаючи пальцем по скляній панелі лівої руки — вживлений контролер відкривав персональні щоденні новини, соціальні імпульси від друзів, прогнози. Усе в алгоритмах. Жодного хаосу.

Її квартира була не просто «розумна». Вона була майже живою. Стіни реагували на настрій, підлаштовуючи освітлення й музику. Дзеркало сканувало її обличчя, миттєво накладаючи фільтр «життєрадісність» — для селфі чи відеоконференцій.

У ванній грала композиція, підібрана на основі її хімії сну: «Заспокійливо, але рішуче». Додаток SleepGuard підсумував: «Сьогодні рекомендовано уникати фізичних конфліктів і підписувати угоди лише до 17:00.»

Віра була провідною UI-архітекторкою в міжнародному стартапі, що розробляв емоційні інтерфейси. Її завданням було не просто створювати додатки — вона навчала штучний інтелект відчувати. В її лабораторії АІ міг розпізнати роздратування ще до того, як людина це усвідомлювала, або співпереживати, коли ти мовчки гортала порожні чати.

Її світ складався з вікон, у яких усе було під контролем. Усе — крім реальності. Віра не торкалася готівки вже три роки, не користувалася звичайною кухнею, не тримала в руках паперової книги. Її останній живий дотик до світу — це була бабуся, яка померла на її очах, коли VR-окуляри не встигли знайти сигнал швидкої.

З того часу — тільки хмара, тільки система. Справжнє життя здавалось недосконалим, шумним, повільним.

---

— Віро, тобі час — 9:15. У тебе нарада з командою про NeuralSoft Beta 6.3. З’єднання готується.

Вона встигла зробити ковток кави, коли світ зупинився.

Спершу завис проєкційний кіт. Потім зникли віджети. Затихла музика. Дзеркало згасло. Смартфон — чорний екран. Голосова система — мовчання. Навіть смарт-кавоварка зупинилася посеред другої порції.

— Перезавантаження? — спробувала вона вголос. Тиша.

Віра кинулась до панелі керування, але та лиш висвітила:
Помилка. Немає підключення. Відсутній протокол ідентифікації.

Вперше за п’ять років її життя не слухалося команд.

Тоді, зі старої коробки на верхній полиці, вона витягнула річ, яку вважала сувеніром: звичайний кнопковий телефон. І карту міста. Паперову. Подарунок від бабусі, який вона тоді назвала "сентиментальним мотлохом".

— Що ж, бабусю... — прошепотіла вона, натягуючи куртку і кидаючи в рюкзак ліхтарик, ледь заряджений пауербанк і шоколадку.

У коридорі вже панувала напруга: сусіди панічно тицяли в гаджети, хтось кричав у холі:
— Світла нема! Мережа лягла! І ліфт застряг!

Віра вийшла з будинку і вдихнула холодне повітря. Без фільтрів. Без алгоритмів. І, якби не глибокий внутрішній страх — вона б навіть зізналася собі: світ пахне інакше, ніж у її реальності.

Але це було лише початком. Бо коли світ цифровий завмирає, справжнє життя — прокидається.