Читати книгу - "Ходімо зі мною, Анастасия Хэд"

Розділ 1

Ніколи не вірила у віщі сни. Дурниця та й годі. Як потік інформації, створений твоїми нейронами, може впливати на події в реальному житті? Еге ж... Проблема лише в тому, що все, що сталося зі мною за останній місяць, перекреслювало всі мої уявлення з цього приводу.

Усе почалося в четвер, 14 травня. Погода була сіра й огидна — інакше й не скажеш. Ну де це бачено: середина травня, а дощів наплакало на піврічну норму. Жах, та й годі.

Я сиділа в кав’ярні, доїдала тістечко. Особливо не поспішала, бо, чесно кажучи, і поспішати було нікуди. Повертатися в порожню квартиру не хотілося. Максимум програма на вечір: чай, печиво і серіальчик. Щоночі — трохи «занабто».

 Я була вільна, як вітер, уже три місяці. Стала такою після розриву з моїм «коханеньким», на якого витратила аж три роки життя. Смуток, біль і суцільна істерика. Бісить, бісить, бісить! Ось і всі мої емоції з цього приводу. Але я все пережила. Не одразу, звісно. Може, за місяць, другий. Зрада у моєму житті сталася вперше, і я була розтоптана в бруд найнахабнішим способом. Але згодом, збираючи своє серце по уламках, я перестала жаліти себе нещасну — і просто махнула на все рукою. На всіх: і на подруг, і на родичів, які безперестанку мене жаліли.

Фух… Пам’ятаю, як вибігала з його квартири під крижаний дощ — було дуже боляче. Сльози змішувались із холодними краплями, але я вже нічого не відчувала. Але досить про сумне.

Я задивилася у вікно на симпатичного хлопця в синій кофтинці. Якось дивно: він обернувся й усміхнувся мені. Я зніяковіла й відвернулася. Невже, у свої 27, я досі вмію червоніти? Навіть не знаю, пишатися цим чи соромитися. Підняла очі — а його вже й слід простив. О, браво, Ліє! Ти просто космос! Раз на рік хлопець усміхнувся — а ти застигла, як бурулька. Ну нічого...

Допивши каву, я попрямувала до зупинки. Загалом, можна було й пішки дійти, але ніжки після тренування й так добряче натерпілися. Подивилася на небо — його синява завжди мене заспокоювала. Але знайти хоч клаптик чистого неба серед нескінченних хмар — марна справа. Зітхнувши з образою, я пішла далі.

На світлофорі засвітилось зелене, і я впевнено ступила вперед. Раптом почувся пронизливий звук гальм — і я не одразу зрозуміла, що сталося. Мене добряче вдарило й відкинуло. Біль у нозі заглушила все інше. Я дивом не втратила свідомість. У напівнепритомному стані помітила, як навколо мене почали збиратися люди. Хтось розпачливо ляскав мене по щоках, намагаючись привести до тями, хоча мої відкриті очі явно нікого не збентежили. Я глянула на ногу — на диво, відкритого перелому не було. Підійшов хлопець, підняв мене на руки й посадив у машину. На щастя, травмпункт був неподалік.

Лікар констатував: житиму, обійшлося забоєм стегна й легким переляком. Щодо «легкого» — це він загнув: я досі не могла отямитися. Спитав, чи писатиму заяву в поліцію, переконався в моїй адекватності і, виписавши знеболювальне, відпустив додому.

На вулиці, як не дивно, стояв сріблястий Ніссан — винуватець ДТП. Я була впевнена, що той придурок одразу зникне, як тільки я зайду до лікаря. Не пощастило.

— Ну як ви? — поцікавився порушник ПДР.

 — Нормально. Забій, і тільки, — на ввічливість цей гад не заслуговував, я була зла, як чорт.

— Дозвольте вас підвезти?

— До поліції? — єхидно поцікавилась я, сподіваючись хоча б на здивування.

— Куди завгодно, — не моргнувши, він відчинив пасажирські дверцята.

— Тоді додому, — тихо сказала я, — досить пригод на сьогодні.

Та не так сталося, як гадалося.

Ми їхали мовчки. Вибачення не пролунало. Щоб зруйнувати гнітючу тишу, я заговорила першою:

— Часто людей збиваєте?

— Ніколи. Взагалі, — різко відповів він. — Вибач, так вийшло, — вже менш  гнітючим тоном, пробурмотів він.

Він був серйозний. То чи через те, що ледь мене не вбив, чи ще через щось. Але точно не через совість — вона тут явно ні до чого.

Ми зупинилися на перехресті біля мого дому.

— Як тебе звати? — не дивлячись мені в очі, спитав він.

 — Лія, — байдужість — наше все.

Засвітилось зелене, ми рушили. Ніхто не очікував тарану. Добре, що удар припав на бампер, а не в бік. Інакше я вже дивилася б на все з неба.

— Що за хрінь?! Я була в шоці. Глянула на хлопця: він був напружений, але не здивований. Тим часом машина, що врізалась у нас — чорний Range Rover — від’їхала й зупинилась. Через тоноване скло не було видно, хто за кермом, але від машини віяло загрозою.

Час потягнувся, як гумка. Секунда — і звук двигуна, свист шин... Ми мчали, мов шалені. Я втислася в сидіння, дякувала Богові за паски безпеки й про себе проклинала того хлопця. Постійно озиралася, чекаючи переслідування. Але його, як не дивно, не було.

— У що ти мене втягнув?! — я задихалася від обурення. Ще годину тому я була просто понурою «ковбасиною», а зараз — втягнута в якісь мафіозні розбірки. Атас!

— А тебе як звати? А то й на надгробку, після того як я тебе вб’ю, нічого буде написати! — навіть кобра позаздрила б моїй отруйності.

— Ярослав, — ледь усміхнувся цей кам’яний ідол.

— Я вкотре тебе питаю: що тут відбувається?
— Не можу пояснити.
Його спокій був вартий похвали, але як же хотілося врізати сковорідкою по його нахабній фізіономії!
— Це, звісно, чудово, тоді поверни мене додому, а сам їдь куди хочеш!
— Не можу.
— Ти багатослівний, нічого не скажеш. Три слова — твоя межа? З якого дива ти не можеш мене відвезти?! — спокій явно покинув мою гавань, я кричала на нього що є сил, але ефекту не було жодного.
— Там небезпечно.
Щоб ви знали, весь час нашого діалогу, ця фурія на ім’я Ярослав навіть не глянув мені в очі, що дратувало ще більше. Але після цих слів мені явно стало зле.

Дерева за вікном рухалися надто швидко й створювалося враження вільного падіння. Голова закрутилася, перехопило подих. Тримаючись за залишки свідомості, я помітила схвильований погляд мого випадкового супутника.
— Дихай, все буде добре.
— Чудово, — ледве чутно промовила я.
Ярик явно розгубився.
— Що?
— Очі в тебе гарні…
Я подумала, що його брови злетять до небес, але ні, лише трохи вигнулися. А я, отямившись, залилася пурпуровим рум’янцем. Після цього заспокоїлася й тільки зараз помітила, який він: сильний, вольовий. Його аура “пульсувала синім”, і це спокійно діяло і на мене теж.
Невдовзі ми виїхали за місто, але продовжували рух.
— Зараз ми поїдемо до мене додому, там можна буде перечекати. Погостюєш у мене трохи, — посміхнулася ця морда, а я знову залилася рум’янцем.
Так, Ліє, ти вже велика дівчинка! Не час закохуватись у поганих хлопців.
— Що значить погостюю? А робота? Сьогодні лише середа?!
— Там усе уладнають.
— Гаразд, я хоч мамі подзвоню, — наївна, за секунду моя сумочка з телефоном полетіла у вікно.
— Ти що, не при своєму розумі?! — закричала я, — Ти що собі дозволяєш?!
У відповідь — нічого. Я відвернулася до вікна й зрозуміла, що мене просто викрали. Якщо не пошматують на органи або не продадуть у рабство, то якось виберуся з цієї непростої ситуації.
— Треба дістатися додому до заходу сонця, — ледь чутно прошепотів Ярик.
Я не наважилася на нього глянути, але було чутно, як під його долонями скрипнуло шкіряне кермо, і педаль газу втопилася в підлогу. Їхали ми дуже швидко. До речі, я не фанат швидкої їзди, ні крапельки, ні грамульки. Тому, не маючи інших варіантів, я намагалася заснути.
— Ліє, Ліє, — хтось трусив мене за плече.
Я відкрила очі. Машина стояла біля типового заміського будинку із зеленою черепицею й височенним парканом. Що мене здивувало — відсутність сусідів. Будинок стояв зовсім самотньо, на лісовій галявині. Ну чим не лігво маніяка? Прекрасно, блін. Картина мого подальшого життя все краща й краща.
— Заходь у дім, я зараз прийду.
А що мені залишалося? Тим паче вже темнішало, а залишатися серед лісу в темряві було якось некомфортно. Я попрямувала до воріт, відкрила вхідні двері й побачила цілком пристойний дворик — принаймні те, що можна було розгледіти в темряві. Особливо примітним був ставок посеред двору зі статуєю русалки в центрі.