Читати книгу - "Пісок забутих богів, Катя Губська"

І частина

Спека була схожа на ковдру з пилу й диму, яка обпікала все навколо. Грейсон Блек стояв на балконі готелю Continental Palace у центрі Каїру й дивився на старе місто, що тануло у вечірньому мареві. Мечеті відкидали довгі тіні на ринок, де продавці горлали, ніби намагаючись перекричати сам час.

Він був самотній, і це було в його природі.

Його обличчя, злегка зморщене на шкірі і з густими темними бровами, мало бездоганно витончені риси, але виражало більше втомленості, ніж юнацької рішучості. У його сірому погляді ховалося щось темне, мовчазне, ніби він завжди думав на кілька кроків наперед. Під мідним відтінком шкіри, обличчя було обрамлене неохайними пасмами темного волосся, що в’ються на кінцях, як безжалісна пустеля, що охоплює будь-що, і це було частиною його сутності. Він не прагнув ідеальності, не мав звички доглядати за собою. Навпаки — він ставився до зовнішнього вигляду так, як ставляться до застарілих археологічних розкопок: все має свою історію, і ця історія не завжди має обличчя.

На шиї, схована під сорочкою, була золотистий ланцюжок з маленьким амулетом — амулет з образами стародавніх богів, залишок колишнього життя, коли він був більш ніж просто археологом. Його обличчя інколи освітлювалося ледве помітною усмішкою, але це було більше мимовільним жестом — на кілька секунд, коли щось у його спогадах зачіпало його.

Грейсон не любив багато говорити про себе, але його спокійна та дещо холодна манера поводитися вказувала на більше, ніж просто археологічну цікавість. За його плечима була ціла низка розкопок, небезпечних поїздок і загублених життів. Він був військовим, колишнім розвідником, і це не залишилося без сліду. Руки, хоч і на вигляд звичайні, завжди рухались з такою обережністю, наче він працював не лише з артефактами, а й з чимось набагато більш небезпечним.

Той самий стиль обережності можна було побачити в його виборі одягу. Він не носив елегантних костюмів, лише просту темну сорочку з тонкої тканини, що відбивала піт від спеки, та зношену шкіряну куртку, яка виглядала, наче пережила кілька століть у жарких і вітряних умовах. Свої штани він зазвичай носив дещо довші, ніж потрібно, і міцні черевики, які були поношеними, але ще здатними пройти кілометри пустелею. Кожен елемент його одягу здавався ретельно підібраним для пригоди, без зайвих деталей — як костюм того, хто живе на межі між світом і забутими руїнами минулого.

Зараз його сорочка прилипла до спини, а скроні палали від недоспаних ночей і дешевого віскі. У руці він тримав тонкий пакунок, загорнутий у папірус — той, що сьогодні вдосвіта приніс хлопчина з музею. Без слів. Лише погляд і фраза:

— «Від Лейли Назім. Відкрийте там, де ніхто не бачить».

Грейсон кинув оком на вулицю — жодного знайомого обличчя, окрім тіні в білому, що ховалась біля крамниць спецій.

Він зайшов до кімнати, щільно зачинив двері, кинув погляд на своє напіврозібране спорядження — рюкзак, револьвер, стару записну книжку, що пахла сирою шкірою і чорнилом минулого. Зітхнув, обережно розгорнув пакунок.

Там була табличка — тонкий камінь з пісковику, вкритий написами і зображенням, яке стиралося з пам’яті так швидко, як тільки він відводив погляд.

Піщані лінії. Змії. Око. Терези Осіріса. А поруч, глибоко вибите: «Зала зважування ніколи не була міфом».

Пальці Грейсона тремтіли. Він не хотів вірити. Але щось — щось у цих лініях — відкликалося в ньому. Пригадувався старий запис із Багдада. Слова його наставника: «Справжня Зала Осіріса — під Саккарою. Але туди не доходить навіть пісок».

— Проклята ти, Лейло... — прошепотів він, вдивляючись у напис.

Почулося тихе скреготіння — замок? Він миттєво схопив револьвер, прислухався. Тиша. Тоді знову звук — з вікна. Швидко підійшов і розчахнув штору — нікого.

Але на балконі лежала ще одна річ — скарабей, старовинний, з вирізаним іменем: «Апіс у мороці чекає».

— Ну що ж, — буркнув він, ховаючи табличку в рюкзак. — Почалося.