Читати книгу - "Величне дитя піднебесної, Олександра Спаська"

Вулиці Тарума жили власним життям, ще й в цю пору року, коли температура повітря дозволяла душі гуляти на повну, а рослинам буйно цвісти. Це була золота пора, коли на небі не було ні хмаринки, а сонце світило достатньо, аби оживити все навколо. 

Так і було. Життя вирувало поміж будинків, ніби всі одночасно вийшли зі своїх укриттів. Чого вартувала сама площа, битком забита торговцями з різних частин світу, що торгували всякою всячиною, що тільки могли запропонувати землі п’яти доменів єдиної імперії, якими керували Прайми.

- Скільки років пройшло, а нічого не змінилося, - зауважив Ліам, роздивляючись стіни величної архітектури та вулички столиці в якій він народився та в яку сьогодні повернувся, після декількох років проведених поза її межами.

- І правда, - підтвердив Піро, поправивши свій плащ, який щойно смикнув повз пробігаючий хлопчисько, - десятки очей наглядають за нами так само, як і раніше, - зауважив він слідом, кинувши оком вліво, де за колонами двоє чоловіків у простому повсякденному одязі, майстерно робили вигляд, що зацікавлені розмовою один з одним.

- Думаю, вони хочуть вистави, і ми її їм влаштуємо, - відповів його співбесідник, так само кивнувши оком вправо, на інший бік вулиці, де за ними, майже по п’ятам слідкували ще троє, не відводячи очей від своєї цілі.

- Що, прямо по приїзду?- скривився білявий. – Я думав ми спочатку відпочинимо, поїмо смачно, - навіть облизнувся, згадуючи, як смачно готувала його ненька.

- А чого чекати, - лукаво закліпав Ліам своїми пишними віями, яким би позаздрила люба молодиця. - В роль треба входити відразу. Придумай щось, аби було з галасом.

- На голодний шлунок нічого в голову не лізе. Давайте доберемося до алькасару, а потім в покоях розберемося, - відповів слуга своєму хазяїну, який останні роки був не тільки основним повіреним, а й головним друзякою на додачу до всього. - Ноги гудуть жахливо.

- Не ний. Серед людей, в натовпі, набагато безпечніше, аніж би ми відправилися кортежом. Я не для того стільки працював над собою, аби в перший день мене вбили на шляху додому.

- Чого Ви так думаєте? – запитав Піро, нога в ногу слідуючи за паном, який швидко переходив на інший бік вулиці, аби, якомога швидше скинути хвіст. - Не всі ж серед них посланці ваших ворогів. Я впевнений, що тут є і люди вашого батька.

- Є, Піро, - протягнув темноволосий. – Є. Та тільки ворогів значно більше. Швидше давай.

З цими словами двоє прискорили свій хід і за деякий час, у тому темпі, дійшли до своєї цілі. Стіни алькасару вітали своєю красою та величністю, заставляючи прохожих та гостей столиці ахати від захоплення, але на цих двох подібне не діяло, адже вони з самого дитинства зростали за його стінами.

Коштовна бирка в кишені Ліама відчинила усі ворота та двері, без проблем впускаючи мандрівників, що нарешті добралися додому, заставляючи почесну варту кланятися. Всі, хто зустрічався на їхньому шляху, падали до низу, виявляючи повагу перед спадкоємцем трону, що нарешті повернувся, але сам молодик, якого в цих стінах величали, як Тодей Ю’Ліам, не дуже піддавався етикету, пропускаючи повз вуха помпезні вітання.

Вже в середині чоловіки розбіглися хто-куди: Піро почимчикував на кухню, аби підживитися та побачити рідних, що роками прислужували Прайму, а сам спадкоємець направився у свої покої, аби перевдягнутися та набути відповідного вигляду. Відпочивати часу не було, і тільки-но останні ґудзики були застібнуті на шкіряному камзолі, поправивши комірець-стійку, молодий чоловік вийшов за двері.

Життя у алькасарі мало свої правила і закони, вимагаючи з проживаючих в ньому, слідувати ним, як даному. Тож, щойно Ліам переступив поріг, покинувши свої покої, він зовсім не здивувався посланцю, що чекав під дверима.

- Вітаю спадкоємця в алькасарі, - почулося ще одне нещире, в голосі якого новоприбулий згадав одного з батькових посіпак, що прислужували при троні. - Прайм вже чекає на вас, - додав Мува слідом, зробивши вітальний поклон.

- Почекає, - відразу відрізав спадкоємець трону, маючи інші плани. - У мене є більш важливі справи, - озвучив він свої думки в голос, зробивши вигляд, що його більше нічого не цікавить. - Передайте Прайму, що я забіжу до нього пізніше, - додав далі та попрямував давно визначеним курсом.

- Але… - протягнув Мува, знітившись, - це неповага до вашого батька, - знову похилив голову, ніби хизувався своїм шапероном, отриманим разом з підвищенням по службі.

- Хто тобі таке сказав? – перепитав Ліам, зупинившись. - Сам придумав? – ще одне запитання, коли відстань між ними зменшилася. - Мене не було декілька років – декілька годин не зроблять погоди.

- Так, пане, - знову схилився новоспечений чиновник низького рангу, що тільки-но почав цінувати своє місце, - я все передам.

- Молодець, - поплескав спадкоємець його по плечу, попередньо скривившись.

Саме з цієї причини у свій час носій крові Прайма покинув стіни алькасару, не в змозі більше терпіти придворного життя та ігор пов’язаних з троном, адже кожен, хто так чи інакше був наближений до влади, старався пригрітися, використовуючи брудні прийоми, що враховували інтриги та лицемірство. Мува був у тому списку.

- Будеш таким слухняним, скоро отримаєш підвищення, - промовив те, що хотів чути чиновник і це спрацювало.

- Дякую, пане, - відразу відповів той, знову нахилившись в поклоні, ховаючи задоволену либу.

- Йди вже.

- Слухаюся, - відкланявся Мува та швидко згинув з очей.

- Піро, - гаркнув Ліам, коли нарешті побачив свого слугу, - де тебе пекельник носить?

- До мами забігав. Що вже сталося? – запитав далі, відчувши поганий настрій свого господаря, який встиг перевтілитися з волоцюги в царську особу.

- Все, як завжди. Не встиг повернутися, а нещирі морди вже набридли своїм лицемірством. Так і кортить повідривати їм голови.

- Коли станете Праймом, у Вас буде така можливість.

- Дожити б до того моменту, - відповів Ліам іронічно, продовжуючи шлях у компанії єдиної людини, якому довіряв повністю. – Ти вже придумав спосіб, яким ми будемо веселити придворних?