Читати книгу - "Величне дитя піднебесної, Олександра Спаська"

Все в середині обсерваторії було прогресивним та різко відрізнялося від укладу життя доменів імперії. Просторі покої, що були більше схожі на окремі відсіки, відрізнялися своєю простотою, але й практичністю, одночасно.

За декілька днів, Ліам вже звик до сліпучо-білих стін цього місця, які додатково служили службу штучної підсвітки, але ще й досі не відчував внутрішнього спокою. Переживання за Адель та його ненароджену дитину, потроху вщухали, відповідно того, як швидко відновлювався організм Даару, а посмішка потроху почала майоріти на його обличчі, кожен раз, коли він прокрадався посеред ночі до окремих покоїв величної, наглядаючи за нею сплячою.

Цей раз не став винятком. Просочившись крізь двері, кароокий красунчик знову підійшов до її ліжка, вкотре роздивляючись сплячу красуню, що зараз спочивала на боку. Її шкіра вже набула живого, здорового вигляду, а ті синці та рани – давно зажили, регенеруючись у пришвидшеному темпі. І Ліам радів цьому.

Пропустивши повз вуха усі настанови, він нишком заліз до неї в ліжко та всім своїм тілом притулився до її спини. Слідом, нахабний поклав свою руку на дівочий живіт, аби вкотре відчути те дитинча, що ще було не настільки великим, аби мрійник татко міг відчути його поштовх, а далі притих, не дихаючи.

Сама думка того, що у Адель під серцем розвивалася його кров та плоть, спонукала його знову та знову посміхатися, і та посмішка ще раз розцвіла на обличчі, не в змозі втримати щастя в середині.

- Як завжди приперся до мене у ліжко? – пробурмотіла Адель і чоловік сіпнувся, не очікуючи, що на цей раз його знову впіймають, адже східна красуня мала звичку спати, як убита.

- Маю на це повне право, - за мить обійняв її ще сильніше та вткнувся носом в дівочу шию, жадібно вдихаючи запах своєї жінки.

- Це ж яке? – послідувало запитання слідом і велична повернулася до нього лицем, аби очі в очі порівнятися з нахабою, що мав погану звичку окуповувати її спальні квадрати.

- Ти мене так налякала, - проігнорував її питання Ю’Ліам, поклавши долоню на її обличчя.

- Я сама злякалася, - прошепотіли дівочі губи.

- Не роби більше подібного. Думай про себе та про дитину.

- А ти?

- І про мене думай, - почулося крізь задоволену посмішку.

- Ти так змінився, - зауважила дівчина слідом, провівши кінчиками пальців по чоловічим зморшкам та по густій щетині, від чого Ліам очі прикрив, мліючи від задоволення.

- Посивів, напевно, від твоїх витівок, - іронічний смішок не заставив себе чекати. - І так на мене не дивилася, а тепер, взагалі не потрібен буду, - жартома згадав їй усю ту холодність, що вона проявляла до нього раніше, коли грала роль неприступної.

Зараз він очікував почути від неї щось подібне, але Даару посміхнулася ніжно та заглядаючи прямо в очі, що поєдналися з нею в одне ціле, сказала те, чого спантеличений чоловік взагалі не очікував почути.

- Тепер ще більше кохати тебе буду, - мовила та потяглася за поцілунком і Тодей відповів з пристрастю.

Під звук шаленого серцебиття, що активізувалось від тремтливого зізнання, пристрасні поцілунки поступово переростали в пристрасні танці. Ті рухи були сповнені ніжності та ласки, доводячи тіло до блаженства.

Так було до тих пір, коли в пориві нестримного почуття, розпечена дівчина осідлала свого чоловіка, перейнявши на себе ініціативу відвертості. Темне, довге волосся, довгим водоспадом підкорилося тяжінню та опустилося на чоловіче обличчя, лоскотячи його шию, і цей момент здався дуже знайомим.

“… Якщо жінка розпустила своє волосся перед чоловіком, сидячи на ньому зверху, значить його життя вже належить їй…”, - спогадом прозвучало в голові і правитель Барелії відтягнув дівчину від себе, аби ще раз подивитися їй в очі та перевести дух.

- Хочеш сказати, що моє життя належить тобі? – голосом, сповненим хрипоти, запитав Ліам, згадавши день, коли у першу їхню зустріч, Адель осідлала його на очах двох десятків жінок.

- Хочеш сказати, що це не так? – червоні, від поцілунків, вуста, тремтіли від бажання.

- Звісно, що так, просто, хотів почути це від тебе, - не сказав, а видихнув в губи, що жадібно тяглися до нього.

- Ти належиш мені, Тодей Ю’Ліам Прайм, величне дитя піднебесної та правитель Барелії, - озвучила Алель, ніби тавро на чоловіка ставила, а за секунду, сильні чоловічі руки перекотили її на ліжку, змінивши їхні позиції на прямо протилежні.

- А ти – мені, Даару Адель Прайм, величне дитя піднебесної та правителька Овірії, - підім’яв її під себе Ліам, нависаючи зверху та вже за мить впився у пухкі солодкі вуста.

Ось і завершилася історія Ліама та Таіри(Адель). Дякую усім Вам за ту підтримку та енергію, якою Ви ділилися зі мною. Ваша енергія - моє натхнення!

Якщо Ви ще не встигли нагородити книгу зірочкою, не забудьте це зробити, адже я дуже старалася і вкладала багато сил. :-) :-) Зустрінемося на сторінках наступних історій, що ідуть від самого серця!!!

З любов'ю до читача, Ваша Олександра Спаська!

Кінець