Читати книгу - "Потраплянка для Нортундця , Анжеліка Вереск"

Розділ 1

Я прокинулася, щоправда, як завжди — далеко не з першого разу, від ніжного, переливчастого співу будильника, на який чомусь поставила звук арфи.

Ну взагалі-то, це мало бути «заспокійливим» — щоб уникнути стресу від раннього пробудження, яке я всією душею ненавиджу (ух, ррррр, ненавиджу вставати вдосвіта!). Але за місяць ця арфа почала викликати легке роздратування.

 Хммм, ні, не легке. Схоже, заспокійливі будильники в моєму випадку — марна справа.

Потягнулася, зарилася в ковдру, а потім усе ж таки випірнула — на стелі вже танцювали сонячні зайчики. Треба вставати.

Моя кімнатка в комуналці нагадувала художню майстерню після бурі — клякси, ескізи, стійкий запах олії.

Мольберт стояв у кутку, біля вікна, а на ньому — незавершений начерк дівчини в довгій сукні з клинком за спиною. Її очі я не могла домалювати вже третій день.

Я швидко вмилася, якось заплела волосся в хвіст, схопила кофту й вискочила на кухню. Тости з арахісовою пастою й холодна кава — мій гастрономічний ранковий сором. На ходу гукнула сусідці через стінку:

— Я жива, не хвилюйся!

За сорок хвилин я вже крокувала галасливим містом у бік мого художнього училища. У навушниках грала атмосферна "Wishmaster" — із того плейлиста, де кожна пісня, наче саундтрек до неіснуючого фільму.

На парі з композиції я зависла — не в дошку, як більшість студентів, а в уяву. Це було моє — уява, друга реальність, моє все. Я уявляла дорогу, що зникає в тумані, чоловіка в плащі з копицею червоного волосся, його долоню, яка зцілює пораненого… Що це? Звідки?

Картина, що постала в моїй голові, нагадувала одну з тих фентезійних книжок, які я обожнюю. Та що там, каюсь — тягне мене на фентезі, нічого не вдієш.

— Міє, — пролунав голос викладачки, — не хочеш поділитися з нами своїми фантазіями?

Я вибачилася, втупилася в блокнот і швидко накидала абстракцію на задану тему — аби відчепилися. Але всередині вирувало дивне збудження — ніби я щось згадала, а не вигадала. Ох, ця уява...

На перерві ми з Олею, моєю балакучою й вічно закоханою подругою, засіли в кав’ярні на розі. Вона розповідала про нового баристу з очима кольору капучино (ахаха, яка несподіванка!), а я кивала, крутячи ложку в пальцях.

— Міє, ти де знову? Ти мене взагалі слухаєш? Знов у якихось хмарах літаєш! — образилась подруга.

— Олю, ну що ти! Я таку книженцію зараз читаю! Там головний герой — ух! Твій бариста й поруч не стояв!

Оля хихикнула:
— Зате мій справжній!

Коли я повернулась додому, місто вже сяяло вечірніми вікнами. Я скинула сумку, переодяглася в розтягнуту футболку й, як завжди, сіла перед мольбертом. Домалювала начерк — і раптом рука сама вивела силует чоловіка. Червоне волосся, вилицювата щелепа, зелені очі, в яких ніби переливалися смарагди.

Я відкинулась на спинку стільця.
— Хто ти такий? — прошепотіла.

Перед сном довго дивилася в стелю, мріючи. Хотіла б я жити інакше? Моє життя — до жаху звичне. А я ж… не така!

Творчість і фантазія просто рвуться з мене — дай волю, й понесло, ніхто не дожене. Хотілося б себе реалізувати, бути собою, опинитись там, де я — не просто Мія, студентка художки, а… щось більше...

Я заснула з цими думками. Десь за межею снів ліс нахилився над дорогою, і в ньому лунав глухий крок. Хтось ішов до мене.