Читати книгу - "Потраплянка для Нортундця , Анжеліка Вереск"

Розділ 2

Вихідний, який усе змінив

Прокинулась я цього разу без арфи. Просто відкрила очі, і тиша кімнати зустріла мене м’яким, оксамитовим теплом. Це був вихідний, а значить — можна було собі дозволити трохи поніжитися. Потягнулась, підморгнула плямам світла на стелі, що ховалися за фіранками, і ліниво випірнула з-під ковдри.

Квартира здавалася особливо тихою. Комуналка дрімала: хтось поїхав на дачу, хтось пішов у справах. Навіть сусідка за стінкою — та, що зазвичай слухає російську попсу з самого ранку — мовчала.

Моя кімнатка, як завжди, була у легкому хаосі, але затишку це не шкодило. В кутку біля вікна мене чекав мій вірний мольберт, а на ньому — начерк чоловіка, якого, здається, я не вигадала, а... згадала.

Я піднялася, позіхнула так, ніби збиралася випустити душу назовні, і попленталась у ванну. Ранкова рутина — вмитися, почистити зуби, зібрати волосся у пучок, натягнути на себе перше, що не дуже смердить і не надто пом’яте. Усе це під тріск води зі старого крану й тепле мерехтливе світло лампочки.

На кухні панувала свята самота. Я кинула пару тостів у тостер, заварила каву — сьогодні з корицею, просто тому що душа просила — і, вмостившись із ногами на підвіконні, почала спостерігати, як за вікном мляво тане ранковий сніг. Січень. Брудний, похмурий, як учорашній акварель під дощем.

Після сніданку я завалилась на диван із ноутбуком. Відкрила YouTube і ввімкнула улюбленого блогера-кінооглядача — того, що розбирає фільми з такими жартами, що я аж чай вивертаю від сміху. На екрані миготіли мечі, дракони й героїні в бронеліфчиках, а я подумки відзначала все, що зробила б інакше. "От би зняти фільм самій", — промайнула думка. — "Або хоча б щось написати".

Але незабаром фантазії знову покликали мене до полотна. Я знову сіла перед мольбертом. Щось у цьому ескізі було... неминуче. Ніби це він мене малював. Рука сама потягнулася до фарби. Я додала штрихи до фону — за спиною чоловіка проступало якесь світло, розмите, але яскраве. Портал? Чи магічний вир?

І тут — спалах. Ні, не справжній, звісно. У голові. Промайнув образ: він стояв на краю лісу, земля під ним світилася, в руці — меч, але не звичайний, а з рунами, і щось — або хтось — кликав його по імені. Глейв. Я здригнулась. Звідки я знаю це ім’я?..

Раптово підвелася. Бррр! Щось якось уже надто захопило. Я скинула з себе наваження, відкрила шафу й полізла по куртку. Пора провітритись. У кишеню — гаманець і навушники. План простий: дійти до «СушіХати», взяти улюблені роли й не вляпатись у калюжу дорогою назад.

На вулиці було похмуро, але не дуже холодно. Я йшла, слухаючи музику, пісню, де голос Evanescence тонув в електрогітарі, а серце вловлювало ритм ударних. У «СушіХаті» все йшло за планом — замовила “Філадельфію”, взяла винце від улюбленої марки й рушила назад, обережно притискаючи пакунок до себе, наче він був цінніший за диплом.

Я йшла провулком, який скорочував шлях до дому. Там завжди порожньо, тихо — просто бетонні стіни й трохи сміття. І раптом — кроки. Гучні, різкі.

— Дівчина, є чьо?

Переді мною виросли двоє. Один у капюшоні, другий — з пляшкою в руці. Ойой, ці хлопці явно не з тих, хто знає слово «ввічливість».

— Я… у мене нічого нема, — видавила я, відчуваючи, як по спині пробіг холод.

— А це що? — показав один на пакунок. — Пригощай, чого вже. Ми теж не проти поїсти.

Я відступила, серце закалатало.

— Слухай, давай без дурниць, я...

Але не встигла договорити.

І раптом — спалах. Збоку, нізвідки. Світло. Бірюзове, сліпуче, як феєрверк під водою. Воно вдарило в очі, розсипалося на іскри й завихрення, а потім — відкрилося. Просто в повітрі. Просто поруч.

Портал. Інакше й не скажеш.

Гопники відсахнулись, один випустив пляшку, другий тихо пробурмотів:
— Що за на...

А я... Я стояла, мов вкопана. Пакунок з ролами випав із рук. Щось усередині кричало: «Біжи!» — але я не могла. Не хотіла. Мене тягло туди. Незбагненно. Нав’язливо. Невблаганно.

Бірюзова воронка закручувалася, шепотіла, пульсувала, як жива істота.

І я, можна сказати, всупереч волі зробила крок.