Читати книгу - "Потраплянка для Нортундця , Анжеліка Вереск"

Розділ 3

Ліс. Роли. І незнайомка з кошиком.

Я вилетіла не просто з провулку — я вилетіла з реальності. Світ закрутився, стиснувся до крапки, потім розчахнувся — і ось я стою по кісточки в моху, ошелешена, скуйовджена, з пакетом із «СушіХати» в руці, як із останнім оплотом здорового глузду. Так, схоже, я встигла його схопити. Або він сам стрибнув зі мною у цей портал. Хто знає, на що здатні пакети з-під ролів у стресових ситуаціях?

Навколо — ліс. Не міський парк, не дачні зарості, а справжній, дикий, живий ліс. Височенні ялини, мох на стовбурах, повітря густе й вологе, з ароматом смоли, хвої та чогось… давнього. Наче я потрапила у казку, але без GPS і зворотного квитка.

Я постояла кілька хвилин, поки серце не перестало гупати, а потім… сіла. Просто на вологу траву. Пакет із суші поставила поряд. Ну а що — їжа це святе. Навіть якщо ти раптово стала Алісою у «Країні Нічого Не Зрозуміло».

— Ну що, Міє, — пробурмотіла я собі під ніс, — ласкаво просимо в… еее… куди там тебе занесло.

Дістала роли. Відкрила палички. Налила соєвий соус у пластикову ямочку, як робила вже сотні разів. Звичні дії допомагали не з'їхати з глузду. З’їла шматочок — він був неймовірно смачним, ніби весь адреналін загострив смакові рецептори. Потім ще один. І ще. А потім раптом захотілося плакати.

Ні, не тому що шкода ролів. Просто… я не розуміла, що відбувається. Мене викинуло в ліс. У який ліс? У який час? Це ж не комп’ютерна гра. Не фільм. Тут немає кнопки «назад».

Я згадала про малюнок. Чоловік, світло, руни… і ім’я. Глейв. Співпадіння? Чи я сама собі його намалювала заздалегідь? Я не знала. Усередині мене все тремтіло, ніби світ під шкірою здригався від надто гучної музики.

Я дивилась у небо крізь крони дерев. Воно було не таким, як у моєму рідному Воскресенську. Воно було чистішим, глибшим. Сині смуги, золотисте світло — майже полудень. Пташині крики, далекі, пронизливі. Повітря ніби дихало разом зі мною. Але мені того було замало. Мені потрібно було зрозуміти, де я. Або хоча б вибратися звідси.

Запхавши залишки їжі назад у пакет, я підвелася. Хруснула спина — стрес, втома, жорстке бревно. Натягла капюшон і рушила. Просто туди, де між деревами було яскравіше. Може, там буде дорога. Або струмок. Або хоч хтось, хто скаже: «Ласкаво просимо, у нас тут туризм через портали!»

Але натомість я отримала комарів, колючки й мокрий поділ куртки. Ліс був щільний, як липкий сон. Я петляла, спотикалася, раз ледь не впала в яму, але вперто йшла. Десь через пів години я почула… шурхіт. Не звіриний. Людський. Я завмерла.

З-за дерев вийшла жінка.

Вона була дивна. Не дивна, як бабця в метро з пір’ям на голові, а дивна… по-іншому. Вона була частиною лісу: плаття довге, кольору трави, волосся темне, заплетене у складну косу, на голові — шкіряний, плетений обруч. У руці — кошик, повний трав, квітів, якихось корінців.

Побачивши мене, вона здригнулася, притисла кошик до себе, як я щойно — суші.

— Хто ти? — її голос був низьким, хриплуватим, настороженим.

А я… я, блін, стояла в джинсах з дірками на колінах, худі з написом «Monday can die», кросівках, вимазаних у багні, і куртці з помаранчевими шнурками. Модна бомжиха з XXI століття.

— Ем… я… — мій голос зірвався. — Я, мабуть, заблукала?..

Вона примружилась.

— Ти не звідси.

— Ну, технічно — так. Я з… — я запнулась. Ну як пояснити людині, яка, судячи з вигляду, максимум знає про свічки й цілющі мазі, що я прилетіла з двадцять першого століття крізь бірюзовий портал?

— Я… мені здається, я з іншого світу, — видихнула я нарешті. Щооо? Мені здається, з іншого світу?? Що я взагалі мелю? Я що, перечитала фентезі? — Був спалах, я йшла провулком, і… портал. Він просто відкрився, і я опинилася тут. Із суші.

Вона моргнула. Один раз. Другий. Потім обвела поглядом мій наряд, мої кросівки, волосся, стягнуте резинкою.

— З іншого світу? — повторила, примружившись.

— Так… Я розумію, як це звучить. Якби ти мені таке сказала — я б тебе в дурку здала. Але це правда. Я не знаю, як це вийшло. Я просто… потрапила сюди. І я нічого не розумію.

Я говорила швидко, плутано. Задишка, паніка, безсилля. Я розповіла все — про провулок, гопників, спалах, пакет. Навіть про малюнок — про того чоловіка, якого я наче згадала. Слова зривалися з вуст, як краплі дощу з даху. Без сенсу. Без логіки. Лише правда.

Жінка слухала. Не перебивала. Потім поставила кошик на землю й сказала:

— Ти в Нортунді. У землях Ярби. І тут — наше село.

Я моргнула.

— Чого?

— Ярба. Це не просто ліс, а околиця села. Ти поряд. І… якщо те, що ти кажеш, правда — ти не перша. Легенди були. Про чужинців. Але якщо це й було, то страшенно давно, і ніхто з нині живих таких не бачив. Лише чули перекази від старих жерців.

Я вчепилась у її слова.

— Виведи мене звідси. Будь ласка. Я… я не знаю, куди йти.

Жінка підняла кошик, кивнула.

— Мене звати Дарина. Ходімо. У нас добрі люди. Допоможемо.

Ми йшли довго. Ліс почав рідшати. Я розпитувала про все підряд — де я, який зараз рік, хто такий Глейв — але Дарина тільки усміхалась і казала: «Потім. Біля вогнища. З хлібом і медом. Ти втомлена.»

І нарешті… ліс відступив. А переді мною розкинулась деревня. І тут словами не передати, наскільки це було красиво.

На пагорбі, серед золотих полів, стояли хатини, вкриті соломою. Дим з труб піднімався в небесну блакить, пахло хлібом, димом і якимись квітами, яких я не знала. Дороги були з втоптаної землі, а по них ходили люди — в сорочках, з кошиками, з відрами. Діти ганяли дерев’яні обручі, жінки розвішували на мотузках випрані тканини. Десь били дзвіночки — дзвінкі, чисті.

На краю села — вітряк, а за ним — озеро, гладеньке, як скло. На воді плавали качки. А за всім цим — гори. Високі, могутні, в серпанку.

Через село вився струмок, через нього був перекинутий місточок. По обидва боки дороги росли кущі з білими квітами, схожими на жасмин, але з іншим ароматом — тонким, солодким, ледь вловимим.