Читати книгу - "Відьма (оповідання), Владислав Голубєв"

Мене звати Марк Норман. Все, що ви почуєте далі, — абсолютна істина. Істина, яку знаю я, яку я бачив та в яку вірю. Ви можете поставити все, що я розповім, під сумнів, та я прошу утриматися від скепсису. Все ж таки, це моя істина, і ваша може відрізнятися.

Надворі — початок осені: погода тепла, але в повітрі вже витає легка прохолода. Дерева пожовкли лише подекуди. Хоча після спекотного літа зелень стала дещо тьмяною, це не заважало насолоджуватися останніми днями, коли все навколо мало яскраві зелені відтінки. Я їхав автомобілем вздовж дороги, вдихаючи свіже повітря через опущене вікно.

Навколо простягались доглянуті поля; подекуди вдалині снувала техніка. Ще далі — ліси. Моя мета — на окраїні лісу, в невеликому селі. У багажнику — лопата, металошукач і зручний одяг для довгих прогулянок бездоріжжям. Це все, що мені потрібно, аби вирушити на пошуки прихованих у землі скарбів. Це — моє хобі.

Ліс підступав ближче. Перші дерева з’явилися обабіч дороги, аж поки сама дорога не занурилась у довгий зелений тунель. Ще п’ять хвилин — і я заїхав до села. Невелике, аутентичне селище, де хатини огороджені плетеними чи дерев’яними парканами. Фігурно різьблені фіртки та ворота, дерев’яні оздоби на стінах будинків вражали — здавалося, я потрапив у живу історичну реконструкцію.

Я був не єдиним, хто розглядав — і мене теж розглядали. Місцеві кидали роботу, виглядали з-за парканів, бабусі на лавках перед дворами замовкали і проводжали мене поглядом. Очевидно, чужинці тут — рідкість. Тим краще для мене — може, вдасться відкопати щось справді цінне.

Село простяглося вздовж довгої вулиці. Я зупинився біля крайнього двору — далі дорога переходила в ґрунтову і тяглася вглиб лісу. На мій подив, село виявилося доволі великим і незвично архаїчним: ні автівок, ні тракторів — тільки вози і коні.

З-за тину виглянув старий дідусь, опираючись на палицю, підсліпувато прищурився. Сірі мішкуваті штани й така ж кофта робили його схожим на постать із давньої картини про кріпацтво. Сива борода спадала на груди, а жовті від тютюну вуса прикривали губи.

— Добридень, діду! — виходжу з машини і посміхаючись іду до старого. — Я Марк, будемо знайомі!

— Чого тобі тут треба, Марку? — похмуро запитує дід, насупивши брови. — Ми тут гостям не дуже раді.

— Хм, а чому так?

— У нас тут своя община, зі своїми устоями. Люди нас не розуміють, а ми не розуміємо їх. Тому й не раді таким, як ти, — знову пробурмотів дід.

— А що у вас за община така, чому я вас не зрозумію? В нашому світі багато до чого звикаєш і багато чого можеш прийняти, діду.

— Не твоє діло. Їдь звідси, та й годі! — дід міцно став на ноги, розставивши їх, і помахав ціпком.

Мабуть, це мало мене налякати, але викликало лише розчарування.

— Ого… — я скривився. — Бачу, ви серйозно налаштовані. Я зараз поїду, тільки підкажіть, де можна знайти якісь розвалені хутори недалеко звідси, чи знаєте місця, де колись були битви або ярмарки?

— На якого біса воно тобі здалось? Шо ти тут нишпориш? — очі діда підозріло зіщурились.

— Я історик, збираю старі речі. Пам’ятки давнини, так би мовити.

— Історик? У музей збираєш?

— Так, діду, в музей.

— А в який музей? — дід не вірить мені, бачу по досі звужених очах.

— В історичний музей при університеті Гонташа. Чули про такий? — я усміхаюсь найщирішою усмішкою.

— Нічого не чув.

— Дуже великий музей. Навіть мамонт є.

— Мамонт?

— Ага.

Дід пожував вуса губами.

— Шо б ти там не збирав і не шукав — їдь звідси. Далі по цій дорозі є роздоріжжя. Береш вправо, але машина там не проїде — вгрузне. То йдеш пішки, аж поки не побачиш озеро. Воно смердюче і ряскою поросле. Болото, вважай. Там був будинок, великий маєток. Кажуть, відьма жила. Зараз там тільки трава, попіл та каміння. Більше нічого не знаю.

— Ну, бувай, діду, дякую! — усміхаюсь старому на прощання і застрибую в машину.

Я рушив далі, згідно з підказкою діда...

Дорога вела вглиб лісу. Як і казав дід, незабаром вона роздвоїлася. Я спробував проїхати, але мій пікап загруз у багнюці, тож залишив його на узбіччі. Далі — пішки. Хвилин п’ятнадцять крізь ліс. Тиша — така, що навіть птахи не співали.

Раптом жаб’яче квакання прорвало мовчанку. Їх тут були десятки, можливо, сотні — гул стояв такий, що не чув власних кроків. Озеро здавалося круглим, але береги осіли, дерева поросли над водою, деякі попадали в неї — виглядали, мов спини крокодилів. Вода була зеленою, вкрита ряскою, смерділа. Болото, а не озеро.

На іншому боці я побачив залишки фундаменту.

— От ми і прийшли, — мовив сам до себе, щоб розвіяти тривогу.

Продираючись крізь кущі, я наблизився до руїн. Колись тут був великий дім. Кам’яний фундамент натякав, що він міг мати навіть два поверхи. Зробив кілька фото — вийшло атмосферно. Викладу пізніше в Instagram, де в мене суцільні руїни й ліси — усе, що люблю.

Я увімкнув металошукач, взяв лопатку. За пів години — купа цвяхів і одна підкова. Ще двадцять хвилин — нічого. І тільки тоді я помітив: тут немає навіть сміття. Жодної пляшки чи обгортки. Дивно. Люди засмітили майже все, але це місце ніби забуте.