Читати книгу - "Nex Infinita, el Leper Lepiller"

"Не мертве те, що вічно пробуває,
а з вічністю і смерть , бува, вмирає"
Г.Ф. Лавкрафт

"В ізольованій системі (такій, що не приймає енергії) ентропія ніколи не зменшується"
Другий закон термодинаміки

Я мав би прокинутись літом.

А зараз лежу на холодній землі і дивлюсь на гілляччя без листяних дерев.

 Все небо всіяне хмарами. Не було вітру і земля була чорна.

 Де це я опинився?

 Хоча й не пам’ятаю де я був.

Просто ходив між дерев, та й вишукувати когось не було сенсу. Це не була осінь. Так і не зрозумівши що це я пішов у бік поля.

Хмари не пливли, а стояли у небі, над полем, усі поле було всіяне чимось, підходячи ближче, я побачив тисячі ліжок стояли просто, наче пшениця на полі!

Кожне з них було пусте, вони були чисті, постільна білизна була із атласу кристально білого кольору. От тільки на кожному було ім’я й прізвище. Хоч я нічого не пам’ятав, але ці назви були мені зовсім не знайомі. Ось і моє.

Я заліз на своє ліжко й миттєво заснув.

 Я чув крики, плач, відчував відчай та образу.

Був наче у реальному сні. Але уже нічого не було мені потрібно. Відчував байдужість до у сього живого і сумнівався чи сам я живий?

Прокинувся від того, що мої внутрішні органи почали гнити.

Я відчував кожне ікло якоїсь зарази, яка шматувала мою плоть. А ще кажуть мертві не відчувають болі.

 Відкрив очі – все як було, однаково.

То он яка вона – вічність, для щастя моєї душі.

 І скільки люди тут пробувають?

Я втік. Тут більше неможливо знаходитись.

Кожен мій крок здавався важчим за попереднім.

Чи то мій мозок уже поплив, чи земля піді мною?

 Ліс так заспокоював.

 Я знесилений упав серед дороги.

 У голову лізли дивні думки. Я чув різні голоси чоловічі і жіночі, вони були щирі і ласкаві, неначе навіть рідні. Збоку від себе я бачив багаття. Таке яскраве і чисте, мої очі не звикли до такого. А людей не було – тільки дзвінкі голоси.

Не зрозуміти мені про що вони говорять.

 Схоже навіть Бог знущається з мене, чи вже я потрапив до пекла? Сів ближче до багаття.

Воно мене гріло, значить фізично я з ними можу взаємодіяти, а люди зі мною — ні.

Почалися співи. О як добре я знав ті пісні!

 Багаття згасло і я пішов далі. На великому пагорбі, я побачив вивіску, але я не міг її прочитати.

 Здається я почув гуркіт грому, хоч і погода не збиралась мінятися. Я вже сходив із розуму.

Вивіска – значить люди. І зараз ми з ними поговоримо.

«ПРОХІД У СВІТ СНІВ ЖИВИХ»

 Біля Входу мене зустріло тіло у військовій формі - воно майже розклалось.

Мені залишилось тільки обійти його.

Тобто виходить, що я можу прийти до когось у сон.

Так собі суперсила мертвих. На стінах висіли маленькі телевізори у кожному транслювався чийсь сон.

Ще б я пам’ятав когось! Один екран аж іскрився, через деякий час він відключився. Я зрозумів що нічого тут не зроблю. Коли я спав другу ніч, я бачив зорі під ногами, бачив весь світ.

Скільки б я не пробував згадати хто я і де – я не міг. Можливо, це й на краще. Невже я справді мертвий?

Не так я уявляв собі рай за всі свої людські страждання… Так і пройде моя вічність.

Чому Всесвіт так вчинив зі мною, невже я настільки гірший за них. Доказ того, що немає нічого.

Ні Бога, Ні раю, ні переродження, ні спокою, ні щастя, ні сумі. Після смерті ти існуєш так само паскудно як і за життя. Які ж виходить безглузді самогубці.

І за всі мої мучення я нічого не отримав. Безглуздість Буття Людського. Вони як і ті гієни, крадуть рештки у звірів. Звичайно старші завжди насміхаються з менших.

 Я прокинувся. Минула доба, а ніби рік, чи це рік пройшов як доба?

 Все відчувалось швидко й повільно одночасно. Хоча зараз мене мало що здивує, а й справді, навіщо людям спогади й пам’ять, якщо зараз я нічого не отримаю з цього.

Туман, який тривав від ранку почав розсіюватись.

 Сонця не було, просто було світло і дерева зовсім не рухались. Все було сіре, коричневе і чорне. Нестерпно нудне і мертве. Тепер я точно впевнився.

Я – мрець.

 Цікаво чому.

 Аж цікаво чому я помер, справді. Я виглядаю зовсім юним. Та хіба сьогодні це не має значення.

 Шкода, що мені завжди бракувало слів. Стоп невже це.. До мене повернулись спогади?

На кожному ліжку були імена, як я зрозумів – ярлики. Але мене турбувало, що тут не було нікого окрім мене.

Настрій у мене трохи покращився, тому я вирішив далі досліджувати мене.

Тепер я змагаюся з вітром.

Я ніколи не біг так швидко.

 Хоч я і помер в мені ще жевріє вогонь. Хочу дізнатись чому я тут.

Мої кістки починають кришитись. А шкіри практично немає.

Дякую, що мене хоча б не спалили. Я бачив поля ліси, дороги(але без сліду шин чи підошви), багато каміння, жодних звірів чи голосів собі подібних.

За обрієм я побачив споруду. Аж раптом я зрозумів, що просто біг по колу.

Невже Боги не могли мені дати більшу частину псевдо матриці. Та я навіть не розігнався!

Почуваюсь наче фантомом, від мого тіла мало що залишилось. Я знову опинився на порозі. Кудись зник мій ентузіазм. Хоч я не можу відчувати подібно людині, я все ж почуваюсь спустошеним і самотнім.

 Важко описати те до чого ти не причетний.

Мабуть, мої нейрони у мозку почали розпадатись тому я відчуваю все зовсім по іншому. Якщо я ще зможу описати. Від мого тіла нічого не залишилось. Тільки одяг.

Ну гаразд з ким не буває.

Я знову сміливо переступив його.

Деякі екрани перестали світити. Їх було всього п’ять. На деяких з них нічого не було, тільки білий шум. Через один я побачив ліс, досить таки знайомий.