Читати книгу - "Світло Лани, Філундія"

Вітер сичав між камінням, наче намагався зарадити її болю.
Світлана стояла на самому краю. Під ногами — урвище, обрив, з якого відкривався панорамний вид на стрімку річку, що здавалася холодною змією, готовою поглинути все, що в неї впаде. Але їй вже було байдуже.

П’ятдесят. П’ятдесят років життя, у яких з кожним днем ставало менше світла. Чоловік, що колись клявся у коханні, перетворився на байдужого, грубого тирана. Донька виросла егоїсткою, яка бачила у матері лише гаманець і прислугу.

Ніхто не чув її криків. Ніхто не бачив її сліз.

На грудях, під пальто, лежав кулон з бурштину — єдина річ, що залишилася від батька. Маленька золотиста кулька всередині бурштину іноді світлішала на сонці, і це було єдине, що тішило її з дитинства. Вона стискала його несвідомо, поки ступала вперед.

— Пробач… — прошепотіла вона.

І зробила крок.

Світ замерехтів. Простір перед нею розірвався, наче хтось надірвав тонкий папір реальності.
Замість падіння — м’який, теплий спалах світла. І тиша.