Читати книгу - "Мертва кров"
- Жанр: 💛 Фентезі
- Автор: Михайлина Омела
- 572
- 0
- 26.04.22
Епоха, яку було названо «серебряным веком русской поэзии»: Мандельштам, Блок, Ахматова… Скандальні романи, прекрасні вірші про кохання. І в цей же час у суспільстві відбувається щось моторошне, містичне, непоясненне. Одна з героїнь роману — красуня Єлизавета часто приходить на поетичні вечори, вслухається у вірші, веде світські розмови, але ніхто навіть не здогадується, що вона… мертва.
Інший головний герой — відомий поет Венчеслав Боголюбський також веде дивний спосіб життя — вдень спить, а вночі — приймає гостей, править верстки майбутніх книг, їздить по місту у справах… Обох головних героїв єднає те, про що ще ніхто не знає. Знають лише маги. Саме вони мають порятувати світ від опирів…
Твір став одним з переможців першого конкурсу гостросюжетного роману «Золотий Бабай».
На обкладинці книги використано фрагмент картини Van Eyck.
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Михайлина Омела
Мертва кров
Замість передмови
Кожен твір має свою передісторію. У роману «Мертва кров» вона особлива.
Кілька років тому я придбала приватний будинок у Києві, у тій його частині, яку так живописав у своєму романі «Сталінка» мій колега Олесь Уляненко. Двоповерховий, похмурий, складений з величезних сірих цеглин, поміж якими де-не-де вже з'явилися тріщини, він височів над Деміївським урвищем. Його вузькі вікна сумно дивилися на непролазні хащі яру, де час від часу маніяки ґвалтували жінок, утеклі зеки переховувалися від міліції, вночі вили чи то здичавілі собаки, чи то вовкулаки, а ще час від часу хтось вже, напевно, з новітніх українців вправлявся у стрільбі з пістолета. Перший поверх будинку був великим підвалом з кількох кімнат без вікон. Для чого він був призначений, я так і не з’ясувала. Але якось саме тут, серед різного старого мотлоху, я знайшла залізну заіржавілу скриню, зачинену на замок, якого, звичайно, довелося відбивати ломом, бо ключів до нього мені ніхто не залишив. У скрині лежали не коштовності і не гроші, а грубі, пожовклі, вкриті пліснявою зошити, і коли я взяла один з них, зошит на очах почав розпадатися — обкладинку з’їла пліснява…
Скриню я забрала до кімнати і, коли зошити трохи висохли, спробувала прочитати те, що вціліло. Це була моторошна історія про опирів, які жили в Росії, а згодом і в Україні на початку двадцятого століття. Ніколи в житті мені не доводилося читати більш страхітливих і натуралістичних описів вбивств, ґвалтувань, катувань. Було враження, що людина, яка це написала, якщо не сама брала участь у злодіяннях опирів, то спостерігала за ними зблизька або була їхньою жертвою. Читати це було моторошно, і я не наважилася показати комусь знайдені зошити. Так і пролежали вони на моїй полиці багато років.
А нещодавно я переїхала до іншої квартири і разом з книжками забрала свою страхітливу знахідку. Потім переглянула зошити знову, і мені здалося, що, окрім мене, це може бути цікаво ще комусь, адже в останні десятиліття про опирів не писали. І, звичайно ж, про те, що вони робили на початку двадцятого століття в Російській імперії, ми нічого не знаємо. До того ж, коли розповідає свідок тієї буремної епохи, це ще цікавіше. На жаль, кілька зошитів врятувати не вдалося, і тому при упорядкуванні рукопису деякі сюжети залишилися нерозвиненими, а доля деяких героїв невідомою. Вигадувати і фантазувати я не захотіла, аби дотриматися історичної правди і точності оригіналу.
Хто був автором цих записів, я не знаю. Напевно, якийсь переселенець з Росії, який до другої світової війни жив на Сталінці. А може, це був українець чи німець… Хто сьогодні відповість на це запитання? Щоправда, на обкладинці одного із зошитів я прочитала: Michel Omely. На іншому — Михайлина Омела. Тож, як бачите, навіть невідомо, ким був автор — чоловіком чи жінкою…
У цій книзі я пропоную увазі читачів кілька перших вцілілих зошитів рукопису. Якщо вони зацікавлять читацький загал, я продовжу їхню подальшу публікацію.
Ось така передісторія роману «Мертва кров». Мені як упоряднику і редактору було цікаво працювати з цим матеріалом. Сподіваюся, що вам, шановні читачі, так само цікаво буде прочитати це.
Світлана Короненко
Розділ перший
І
— Гомосексуаліст! — сказав би випадковий відвідувач шпиталю Св. Пантелеймона, проходячи повз фарбованого брюнета з акуратною еспаньйолкою, від якого за кілька метрів пахтіло міцними французькими парфумами.
Але це було зовсім не так. Юрій Олександрович Лозинський був лікарем, доктором медицини. А те, що він зловживав парфумами, було ознакою його лікарської діяльності. Юрій Олександрович був професором патологоанатоми, знаменитістю. Це саме він підписував медичні свідоцтва про смерть членів царської родини, починаючи з 4 лютого 1905 року, коли есер Коляєв вбив на Сенатській площі великого князя Сергія Олександровича.
Переконавшись у бездоганності свого манікюру, що також було професійною звичкою, Лозинський подивився у вікно. Там шаленіла хуртовина. «Все вкрито наче саваном, — подумав професор. — Дивно, чому люди бояться смерті, адже вона буває такою прекрасною, особливо на самому початку, коли тіло ще свіже. Хм, але ж люди линуть до смерті, самі того не розуміючи. Влітку вони не помічають зеленого листя, а коли це листя пожовкне, збирають його, несуть до хати, милуються ним і не помічають, що точнісінько так міняється людина після смерті. Її обличчя стає одухотвореним, просвітленим…»
— Юрію Олександровичу, — думки професора перебила асистентка. — Я все приготувала. Можна я залишуся?
— Ні, Надійко, — професор торкнувся теплими, ледь вологими пальцями до щоки ще досить привабливої, хоча й немолодої асистентки і посміхнувся. — Це із серії моїх секретних експериментів.
Лозинський провів очима жінку і знову замислився. Сьогодні у нього був особливий день. До шпиталю привезли дуже вродливу дівчину, знайдену десь на вулиці, яка отруїлася великою дозою снодійного. Краса дівчини настільки вразила професора, що він цілий день не міг заспокоїтися. Увечері Юрій Олександрович наказав асистентці помити покійницю і підготувати її до одного з тих експериментів, які професор проводив завжди вночі й завжди один.
Професор зайшов до лабораторії і увімкнув зовнішній лампіон з написом «Тихо, йде експеримент!» Тіло молодої жінки вже лежало на прозекторському столі. Професор підійшов до нього, зняв білосніжне простирадло і замилувався прекрасними жіночими формами, потім торкнувся рукою пишного жіночого волосся, поправив жмут блискучого короткого чубчика на високому білому чолі, далі його рука ковзнула на жіночі груди, нижче… Потім Лозинський роздягнувся і заліз на прозекторський стіл до покійниці…
Вперше він це відчув, коли був маленьким. Будинок його батьків знаходився у німецькій слободі. Поряд з ними жила родина німців, у яких підростала дочка, ровесниця малого Юрка. Взимку вона померла від інфлюенци й він разом з батьками прийшов до неї на похорони.
Дівчинка лежала посеред німецької кірхи бліда, прозора і така красива, наче янгол. Малий Юрко дивився на неї і не міг відвести очей. Мертва, вона виглядала набагато вродливішою, аніж за життя. Німці, прощаючись з дівчинкою, цілували її в губи, а не в чоло, як це було заведено у слов’ян. Юрко також поцілував дівчинку в губи і несподівано відчув якесь дивне, млоїсте почуття, схоже на ейфорію. Йому запаморочилося в голові, і він несподівано тихо і благосно заплакав. Потім, вже набагато пізніше, студентом, він зрозумів природу свого стану на тих похоронах.
… Лозинський лежав поряд
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мертва кров», після закриття браузера.