Читати книгу - "Повітряний замок, що вибухнув"

Стіґ Ларссон

ПОВІТРЯНИЙ ЗАМОК, ЩО ВИБУХНУВ

Частина 1

ІНТЕРМЕЦО В КОРИДОРІ

8 — 12 квітня

Учасницями американської Громадянської війни були близько шестисот жінок. Вони завербувалися до армії, перебравшись у чоловічий одяг. Очевидно, тут Голлівуд випустив з уваги певний фрагмент історії — чи, може, тема ця надто несимпатична з ідеологічного погляду? Жінкам, які ігнорують межі статевих відмінностей, завжди на превелику силу доводилося завойовувати собі місце в історичних працях, але ніде цю межу не видно так виразно, як у питанні військових дій та застосування зброї.

А втім, історія — від античності до сьогодення — рясніє численними згадками про амазонок, таких собі жінок-войовниць. У разі, коли войовниці при тому ще й королеви, тобто представниці правлячого класу, ці приклади відомі всім. Річ у тім, що політика престолоспадкування, подобається це комусь чи ні, раз у раз садовить на трон ту чи іншу жінку. А позаяк хід історії не зважає на стать і війни трапляються навіть у той час, коли правителем країни буває жінка, королевам-войовницям доводиться перебирати на себе ту саму роль, що свого часу випала Черчіллю, Сталіну, Рузвельту та подібним до них, а історичні книги внаслідок цього бувають змушені приділити їм увагу на своїх сторінках. Семіраміда з Ніневії, засновниця ассирійської держави, і Боадіцея (Боудікка), яка стала на чолі одного з найкривавіших повстань корінних британців проти римлян, — це тільки два приклади. Останній, до речі, встановлено пам'ятник край мосту через Темзу, навпроти Біг-Бена. Навідайте її, якщо випаде нагода бути неподалік.

Водночас про жінок, які воювали як прості солдати, брали до рук зброю й служили незгірше за чоловіків, в історичних книжках, як правило, не згадується. Проте такі існували завжди. Ще й тепер жодна війна не відбувається без участі жінок.

Розділ 01

П'ятниця, 8 квітня

Сестра Ханна Нікандер розбудила доктора Андерса Юнассона, коли годинник показував майже пів на другу ночі.

— Що сталося? — розгублено запитав він.

— До нас летить вертоліт. Пацієнтів двоє: літній чоловік та молода жінка, у якої вогнепальні поранення.

— Зрозуміло, — втомлено мовив Андерс Юнассон.

Він почувався зовсім сонним, хоча подрімав не більш як півгодини. ЦІЄЇ ночі йому випало чергування у відділенні невідкладної допомоги Сальгренської лікарні Ґетеборга. Вечір видався як ніколи важким. Від початку його чергування, з 18.00, лікарня прийняла чотирьох пацієнтів, постраждалих унаслідок лобового зіткнення автомобілів поблизу містечка Ліндуме. Один з них перебував у критичному стані, а в іншого констатували смерть майже відразу, як привезли у відділення. Ще Андерс Юнассон надав допомогу офіціантці, яка обварила ногу на кухні якогось ресторану з Авеню, потім урятував життя чотирилітньому хлопчині, що проковтнув колесо від іграшкового автомобіля і був доставлений до лікарні без ознак дихання. Далі доктор устиг перебинтувати дівчинку, що їхала на велосипеді і втрапила до ями. Дорожні служби не придумали нічого іншого, як вирити яму на з’їзді з велосипедної доріжки, а невідомий доброзичливець ще й зіпхнув у яму огорожу. На обличчя дівчинці наклали шов з чотирнадцяти стібків, до того ж їй знадобляться два нові передні зуби. На додачу Юнассон пришив шматочок великого пальця столяру-аматору, який той відсік собі рубанком.

На одинадцяту годину кількість потребуючих невідкладної допомоги зменшилася. Доктор зробив обхід і перевірив стан пацієнтів, доставлених раніше, які вже перебралися до кімнати відпочинку. Він спробував трохи оговтатися. Чергування тривало до 6.00, і Андерсу Юнассону не так часто вдавалося поспати, навіть якщо нікого не доставляли на «швидкій», та цю ніч він заснув майже миттєво.

Сестра Ханна Нікандер подала йому кухоль чаю. Вона ще не встигла дізнатися жодних подробиць про пацієнтів, на яких чекали у відділенні.

Андерс Юнассон поглянув у вікно і побачив над морем потужні спалахи блискавок. Здається, вертоліт устиг вилетіти в останню хвилину — раптово почався сильний дощ і на Ґетеборг обрушилася негода.

Стоячи біля вікна, він почув шум мотора і побачив, як шквалистий вітер розгойдує вертоліт, що наближається до посадкового майданчика. Затамувавши подих, Андерс Юнассон напружено стежив, як льотчик насилу зберігає контроль над машиною. Потім вертоліт зник з його поля зору, і він почув, що мотор зменшив оберти. Ковтнувши чаю, доктор відставив кухоль.

Ноші Андерс Юнассон зустрів біля входу до відділення невідкладної допомоги. Ще один черговий лікар, Катаріна Хольм, заходилася коло пацієнта, якого ввезли першим, — літнього чоловіка, у якого було дуже понівечене обличчя. Докторові Юнассону дістався другий потерпілий — жінка з вогнепальними пораненнями. Він швидко оглянув її, скориставшись окуляром, і констатував, що перед ним дівчина, зовні не більше двадцяти років, сильно забруднена землею і кров’ю, з важкими ушкодженнями. Зазирнувши під плед, у який її закутала Служба порятунку, він зауважив, що рани на стегні та плечі хтось заклеїв широким сріблястим скотчем, і визнав це на рідкість слушним: скотч утримував бактерії зовні, а кров усередині. Куля увійшла із зовнішнього боку стегна і пронизала м’язову тканину наскрізь. Потім він підвів плече дівчини і визначив місце входу другої кулі — в спині. Вихідного отвору не було, отже, куля застрягла десь у плечі. Андерс Юнассон сподівався, що легеню не ушкоджено, й оскільки крові в порожнині рота він не виявив, то зробив висновок, що, здається, до нещастя не дійшло.

— Рентген, — коротко кинув він медсестрі-асистентці. Більш детальних пояснень вона не потребувала.

Насамкінець Андерс Юнассон розрізав пов’язку на голові дівчини, накладену персоналом Служби порятунку. Намацавши пальцями вхідний отвір і зрозумівши, що в дівчини — поранення в голову, він похолов. Вихідного отвору тут також не було.

Андерс Юнассон на секунду зупинився і поглянув на дівчину. Йому раптом стало якось моторошно. Він часто порівнював себе з воротарем, що стоїть між пацієнтом і похоронним бюро «Фонус». На його робочому місці щодня бували люди в різному стані, але з однією і тією самою метою — дістати допомогу. Серед них і сімдесятичотирилітні тітоньки, в яких зупинялося серце просто в найбільшому торговельному центрі «Нурдстан», чотирнадцятилітні хлопчаки, які прохромили собі викруткою ліву легеню, і шістнадцятилітні дівчиська, що об’їлися пігулок екстезі, а потім танцювали по вісімнадцять годин і падали з посинілими обличчями як мертві. Траплялися жертви виробничих травм і різного насильства. Бували малюки, атаковані бійцівськими собаками на площі Васаплатсен, і майстровиті чоловіки, що збиралися тільки підпиляти кілька дощок електропилкою «Блек-і-декер» і випадково розрізали собі зап’ястя до мозкової трубчастої кістки.

Андерс Юнассон був їхнім останнім рубежем оборони. Саме йому доводилося вирішувати, як діяти, — якби він помилився, пацієнт