Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Знахар 📚 - Українською

Читати книгу - "Знахар"

1 026
1
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Знахар" автора Тадеуш Доленга-Мостович. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.
Електронна книга українською мовою «Знахар» була написана автором - Тадеуш Доленга-Мостович, яку Ви можете читати онлайн безкоштовно на телефонах або планшетах. Є можливість скачати книгу у форматі PDF, EPUB (електронне видання), FB2 (FictionBook 2.0) та читати книгу на Вашому гаджеті. Бібліотека сучасних українських письменників "ReadUkrainianBooks.com". Ця книга є найпопулярнішою у жанрі для сучасного читача, та займає перші місця серед усієї колекції творів (книг) у категорії "💙 Сучасна проза".
Поділитися книгою "Знахар" в соціальних мережах: 

Довоєнна Польща. Родинна трагедія змінює все життя геніального хірурга Рафала Вільчура. Від нього йде кохана дружина, забравши із собою маленьку доньку. Того ж таки дня професор Вільчур опиняється на вулиці, де волоцюги побачивши в нього велику суму грошей, вивозять його за місто і, вдаривши по голові, покидають непритомного. Отямившись, Вільчур не пам’ятає, хто він і де живе. Так починаються довгі роки його поневірянь…
Проте доля усміхається йому. Уже під іменем Антонія Косиби він знаходить притулок у сім’ї мельника, де рятує від каліцтва молодшого сина господаря й стає членом родини. Відтоді про знахаря заговорили в усій околиці…

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 ... 79
Перейти на сторінку:

Тадеуш Доленга-Мостович (1898–1939) — польський письменник, журналіст, сценарист, автор кільканадцяти романів, зокрема екранізованих: «Кар’єра Нікодема Дизми», «Знахар» та «Щоденник пані Ганки».

Народився на Вітебщині. Вступив до Київського університету на юридичне відділення. 1918 року пішов добровольцем до лав польської армії, де служив до 1922 року. У 1922–1926 роках працює як журналіст газети «Rzecz Pospolita» у Варшаві, а пізніше повністю присвячує себе літературі. Його романи й оповідання набувають у Польщі величезної популярності.

З початком Другої світової війни мобілізований як офіцер. Розстріляний з радянського танка 22 вересня 1939 року в м. Кути на Буковині.

Тадеуш Доленга-Мостович

ЗНАХАР

Переклад з польської Божени Антоняк

Розділ I

В операційній панувала глибока тиша. Зрідка її порушував різкий металічний звук хірургічних інструментів на скляній таці. У повітрі, нагрітому до тридцятьох сімох градусів за Цельсієм витали солодкавий запах хлороформу й гострий — свіжої крові, які проникали під маски, наповнюючи легені нестерпною сумішшю. Одна із санітарок зімліла в кутку зали, проте ніхто не міг відійти від операційного столу, щоб привести її до тями. Не міг та й не хотів. Троє асистентів не зводили очей з відкритої червоної порожнини, над якою, здавалося, незграбно й повільно рухалися великі, грубі руки професора Вільчура.

Кожен щонайменший рух його долонь треба було негайно зрозуміти. Кожне невиразне слово, яке час від часу чулося з-під маски, становило наказ, зрозумілий асистентам, які миттєво його виконували. Ішлося не лише про життя пацієнта, але й про дещо значно важливіше: про успіх цієї шаленої, безнадійної операції, яка могла стати тріумфом хірургії й означала ще більшу славу не лише для професора, не лише для його клініки та учнів, а й для всієї польської науки.

Професор Вільчур робив операцію на серці. Він саме тримав його в лівій долоні й ритмічно масував пальцями, бо воно постійно слабло. Крізь тонку гумову рукавичку відчував кожен його рух, ледь чутне булькотіння, коли клапани відмовлялися слухатися, і занімілими пальцями примушував його працювати. Операція тривала вже сорок шість хвилин. Доктор Марчевський, який стежив за пульсом, уже вшосте встромляв під шкіру пацієнта голку шприца з камфорою та атропіном.

Права рука професора Вільчура раз по раз робила короткі рухи ланцетом і ложками. На щастя, гнійник не сягав глибоко в серцевий м’яз і був правильної форми. Життя цієї людини можна було врятувати. Якщо серце витримає ще якісь вісім чи дев’ять хвилин.

«І все-таки ніхто не наважився!» — з гордістю подумав професор. Так, ніхто, жоден хірург ані в Лондоні, ані в Парижі, у Берліні чи Відні. Вони передали пацієнта до Варшави, поступившись славою й величезним гонораром. А такий гонорар — це добудова нового корпусу клініки й ще дещо важливіше: подорож Беати з донею на Канарські острови. На всю зиму. Важко йому буде без них, але для дружини це необхідно. Беатині нерви останнім часом зовсім розхитані.

Синювато-рожева подушка легені зробила спазматичний вдих і враз зморщилася. Раз і вдруге, і втретє. Шматок живого м’яса в лівій руці професора здригнувся. З маленької ранки на фіолетову оболонку витекло кілька краплин крові. Очі присутніх розширилися від жаху. Почулося тихе шипіння, і голка шприца «Рекорд» знову пронизала шкіру хворого. Товсті пальці професора ритмічно стискалися й розтискалися.

Ще мить — і ранку було очищено. Тонісінька хірургічна нитка мала довершити роботу. Один, другий, третій шов. Просто неможливо було повірити, що ці величезні руки здатні на таку точність. Обережно вивільнив серце і якусь мить уважно в нього вдивлявся. Воно якось нерівномірно бубнявіло й опадало, проте небезпека вже минула. Професор випростався й кивнув. З-під стерильного простирадла доктор Скужень вийняв випиляну частину грудної клітки. Ще кілька маніпуляцій — і професор зміг перевести подих. Рештою займуться асистенти. Їм можна було цілковито довіряти. Професор зробив ще кілька розпоряджень і вийшов до переодягальні.

Тут він з насолодою вдихнув звичайне повітря, зняв маску, рукавички, фартух і халат, забризкані кров’ю, і потягнувся. Годинник показував тридцять п’ять хвилин на третю. Він знову запізнюється на обід. Та ще й у такий день. Узагалі Беата знає, яка в нього нині важлива операція, але те, що він запізниться такого дня, буде для неї неприємно. Виходячи сьогодні зранку з дому, він нічим не виказав, що пам’ятає цю дату: восьму річницю їхнього шлюбу. Але Беата знала, що він не міг про неї забути. Щороку в цей день вона отримувала якийсь гарний подарунок, щороку дивовижніший і дорожчий, у міру того, як зростала його слава й багатство. От і цього разу в кабінеті на першому поверсі напевне є вже новий. Кушнір мав надіслати його ще вранці…

Професор поспішав і швидко переодягнувся. Треба було ще зазирнути до двох пацієнтів на третьому поверсі й до щойно прооперованого хворого. Доктор Скужень, який сидів біля нього, коротко прозвітував:

— Температура тридцять п’ять і дев’ять, тиск сто чотирнадцять, пульс дуже слабкий, із незначною аритмією, шістдесят — шістдесят п’ять.

— Слава Богу, — усміхнувся професор.

Молодий лікар перевів на велетенську постать шефа погляд, сповнений невимовного обожнювання. Він був його студентом в університеті. Допомагав професору готувати матеріали до його статей, доки той ще займався науковою роботою, а відколи Вільчур відкрив власну клініку, доктор Скужень отримав у ній добрий заробіток і чималі можливості для розвитку. Може, він і шкодував подумки, що шеф так раптово відмовився від наукових амбіцій, обмежившись університетськими лекціями та зароблянням грошей, проте не міг його через це менше цінувати. Як і всі у Варшаві, Скужень знав, що професор не робив цього для себе, що він працював наче каторжник, що ніколи не вагався, беручи на себе відповідальність, і часто робив такі чудеса, як-от нині.

— Ви геній, професоре, — переконано мовив він.

Професор Вільчур засміявся своїм низьким, добродушним сміхом, який завжди сповнював його пацієнтів спокоєм і довірою.

— Не перебільшуйте, колего, не перебільшуйте! І ви до цього прийдете. Та, зізнаюся, що я задоволений. Якщо будуть якісь ускладнення — телефонуйте до мене. Хоча гадаю, що обійдеться без цього. І нині я щиро на це сподіваюся, бо… маю вдома свято. Мені певне, вже дзвонили, що обід підгорає…

Професор не помилявся. У його кабінеті вже кілька разів лунав телефонний дзвінок.

— Перекажіть, будь ласка, панові професору, — говорив лакей, — щоб він якомога швидше повертався додому.

— Пан професор в операційній, — щоразу незворушно відповідала секретарка, панна Янович.

— Чого це вони, у біса, так розійшлися?! — озвався головний

1 2 ... 79
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Знахар», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (1) до книги "Знахар"
Fantomas
Fantomas 1 березня 2024 18:36

Чудова книга.Рекомендую.