Читати книгу - "Не такий"

Сергій Гридін

НЕ ТАКИЙ

Повість для підлітків, які шукають себе

Розділ 1

— Доброго ранку! Прокидайся, синочку! — мамин голос ледь пробивався крізь пелену найсолодшого вранішнього сну. Тепла й ніжна рука ковзнула по Денисовій голові, скуйовдила неслухняне волосся.

— Вставай, соньку! Чи то у мене сьогодні день народження? — прогримів густий татів бас, а тато тим часом смикнув хлопчака за вухо.

Саме так розпочався десятий день народження Дениса Потапенка на прізвисько Потап. Це прізвисько з’явилось у нього вмить, коли хлопчика кілька років тому привели перший раз у перший клас. Батьки непомітно розчинились у юрбі, залишивши сина самого. Потапенко широко розплющеними очима роздивлявся шкільне подвір’я, навчальний корпус та спортзал, намагаючись усвідомити, що тут, у відгородженому парканом від щасливого дитсадківського минулого місці, він проведе значну частину свого життя. З «висоти» прожитих років шкільний період здавався йому нескінченністю і нічого, крім остраху, не викликав. Довкола нього (самотнього й покинутого) штовхалися люди, не звертаючи уваги на малого, який затиснув у руках прив’ялий букет і чекав сигналу, щоб розпочати свій похід до вершини знань.

— Чого застиг, як той пам’ятник? — чийсь голос несподівано вирвав його із задуми.

Біля Дениса зупинився невисокий на зріст хлопчина, схоже, його одноліток, але, на відміну від Потапенка, в очах у незнайомця вирувала незбагненна радість, якою він охоче ділився з довколишніми.

— Першачок, чи що? — підморгнув той Денисові, і його веселість змусила Потапенка усміхнутись у відповідь. Хлопець окинув його поглядом, чомусь гмикнув і запитав:

— А звати тебе як?

— П-п-п… — затнувся Денис. — По-о-о-тап… — не встиг назватися він.

— Дивне якесь у тебе ім’я — Потап! — вигукнув новий знайомий і, не даючи бідоласі Потапенку вставити бодай слово, сказав: — Але за це батькам дякуй! Ну що, рулимо до наших!? — махнув рукою.

«Нашими» виявилася купка трохи схожих один на одного дітлахів, які так само безпорадно та перелякано, як і Денис Потапенко, тупцяли навколо ще досить молодої, високої, але недбало вдягнутої тітки з хитромудрою зачіскою. Вона силкувалася розставити дітей у тільки їй відомому порядку, при цьому дратувалася, що її ніхто не розуміє, і від того ставала дедалі більше схожою на злу няньку з американських комедій.

— О! Бач, то наш майбутній педагог, — кивнув новий Денисів знайомий у бік тітки. — А біля неї, судячи з усього, наші колеги по класу! До речі, мене Матвієм звуть! — ніби згадав він. — А прізвище моє Самохін. Але друзі називають Самохою, — простягнув руку і міцно потиснув правицю Потапа. — Ну що? Будемо витрішки продавати чи, може, таки підемо до них? — і Матвій упевнено попрямував до майбутніх однокласників.

Потапу нічого не залишалося, як піти слідом, дивуючись його манері розмовляти так по-дорослому. Отож, уже в перший шкільний день Денис Потапенко зустрів майбутнього найкращого друга, без якого згодом навіть не уявлятиме свого життя, і несподівано здобув прізвисько, яке прилипло до нього надовго.

Пізно ввечері, почувши вдома знайоме прізвище, Денис припав до шпарини у дверях, які вели до батьківської спальні, і дізнався, що Матвія у п’ять років підібрали на вулиці, де він просив милостиню, з високою температурою та запаленням легенів, ледве виходили і передали до дитячого будинку. А вже звідти він потрапив до сім’ї Павла та Лідії Самохіних, яким Бог чомусь не послав дітей. І хлопчик, який майже не розмовляв і поводив себе, наче маленьке вовченя, за рік вичухався, навчився читати (більше того, полюбив цю справу!) і перегриз би горло кожному, хто наважився б сказати криве слово про його нових батьків. Він не забув, як воно — жити на вулиці, тому дуже цінував домашній затишок та всіляко допомагав тітці Ліді. До семи років уже ніхто не впізнав би у впевненому, не за віком тямущому Матвієві ту саму дитину, що злякано тулилася за ліжком, потрапивши першого разу до квартири Самохіних.

Денисова мама тихо зойкала, підозрюючи, що дружба їхнього сина з таким хлопцем до добра не доведе. Проте тато заспокоїв її, запевнивши, що саме з Матвієм Денис буде у цілковитій безпеці. Батьки ще трохи пошепотілися, сперечаючись, з ким варто і з ким не варто товаришувати їхньому синові, але Потапові далі було нецікаво.

Він крадькома відійшов від дверей, пірнув під теплу ковдру і кілька годин переварював отриману інформацію. Врешті вирішив, що Самосі він нічого не скаже, вмостився зручніше і поринув у сон…

З того часу минуло вже понад три роки. Прізвисько Потап приліпилося до Дениса так, ніби він із ним народився, а Самоха став чи не єдиною людиною, якій можна було довірити абсолютно всі таємниці і бути впевненим, що про них ніхто не дізнається. У великому дворі, куди виходили під’їзди чотирьох будинків, було багато дітей, які то гралися, то сварилися між собою. Всі вони вважалися друзями, але для Дениса другом, у повному розумінні цього слова, був лише Матвій Самохін.

Правда, іноді Потапенкові здавалося, що між ними значно більше, ніж рік різниці. Це було в ті короткі миті, коли очі Матвія наливалися невідомою, але добре відчутною тугою — тоді всі Денисові проблеми здавалися йому якимись зовсім неважливими і не вартими уваги, хоча ще зранку він міг заприсягтись, що півжиття віддав би за їх вирішення!..

У сім’ї Потапенків склався своєрідний ранковий ритуал. Першою прокидалася мама і відразу йшла на кухню ставити чайник. Потім починав тихцем шарудіти тато, шукаючи свої капці, які сам же й забував звечора у найнесподіваніших місцях. Однак татове «тихцем» усе одно було голосним: здавалося, квартирою навшпиньки тупотить невеликий слон, який випадково потрапив до їхнього житла. Потапу ставало смішно, він остаточно прокидався і йшов робити вранішні водні процедури.

Але останнім часом хлопчик трохи змінив цей щоденний розклад. Його будильник дзеленчав завжди на півгодини раніше, ніж треба. І зовсім не для того, щоб Денис міг повторити уроки! Щойно з мобільного лунала бадьора мелодія, Потап з напівзаплющеними очима сунув у батьківську спальню, виставивши перед собою руки, наче розкошланий привид. Потім залазив у велике ліжко, розсовуючи тата і маму, нагрівався від їхнього тепла і застигав непорушно, щоби не сполохати відчуття щастя… Якщо ж ранок у Потапенка-молодшого починався по-іншому, то цілий день можна було потім викреслити з життя. Малому все падало з рук, він був неуважний і міг принести додому не дуже гарну оцінку.

От і сьогодні він проспав. Навіть будильника не почув! Не тямлячи, що тато і мама роблять у його кімнаті,