Читати книгу - "Скорочено Дівчина з ведмедиком"

Віктор Петров (Домонтович)

Дівчина з ведмедиком

Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу

Розповідь у творі ведеться від першої особи – Іполита Миколайовича Варецького.

І

Якось у листопаді 1922-го до Іполита завітав Семен Кузьменко. Іполит жив у темній, холодній і вогкій кімнаті. Він викладав в трудшколі і мав декілька лекцій у профшколі й технікумі. Побут Іполита бажав кращого. Коли прийшов Кузьменко, Іполит саме смажив ячмінні зерна на каву і варив картоплю. Спочатку Іполит не впізнав незнайомого військового в зеленій будьонівці з п'ятикутною зіркою. Іполит подумав, що це прийшов якийсь завклубу запропонувати йому виступити у військовій частині з лекцією. За лекцію можна було одержати місячний червоноармійський пайок: борошно, олію, сіль, м'ясо, пшоно, сірники, мило...

Іполит не бачив Кузьменка з 19-го року. 1918-го року Кузьменко брав участь у січневому повстанні, 1919-ого року він був головою завкому, куди Іполит входив як представник інженерної секції. Перед приходом денікінців Кузьменка мобілізували на фронт, і з того часу він зник, потрапивши у вир революції. Іполит згадав січень 1918-го року: Семен стояв, вартуючи на розі Глибочиці й Кадетського шосе. Вони з Іполитом палили цигарки, обговорювали становище: з півночі наближався Муравйов, ішли чутки про польські легіони, що нібито незабаром мають встряти в боротьбу за Київ, починали глухо говорити про німців. Згадавши січень 1918-ого року, Іполит пізнав Кузьменка.

Семен приніс велику білу паляницю. У ті напівголодні роки малий учительський заробіток дуже рідко дозволяв Іполиту з'їсти таку паляницю. Кузьменко розповів, що приїхав цими днями до Києва з Туркестану, де начбригом оперував на басмацькому фронті. Тепер, після демобілізації, планує відновити завод, хоч зараз на місці заводу пустка. Кузьменка підтримали у парткомі, і він вірив, що завод буде, а от Іполит сумнівався, бо не було грошей, палива, заліза, робітників, зв'язку з закордонними ринками.

ІІ

У губвиконкомі з прихильністю поставились до думки Кузьменка відновити працю на металургійному заводі. Держплан підтримав проект. На початку 1923-ого почались засідання, що мали розробити план відбудування мертвого заводу. На цих засіданнях Іполит познайомився з Олександром Владиславовичем Тихменєвим, що приїхав з Москви, як представник Вищої ради народного господарства. То був літній чоловік, грубенький, в золотих окулярах, з сивим волоссям. Тихменєв, киянин, служив у Москві, а родина його жила в Києві. Чоловік мав сивенькі вуса й коротку борідку і виділявся бадьорою життєрадісністю. На одному з чергових засідань Іполит виголосив доповідь про реконструкцію хімічної лабораторії на заводі. Його доповідь Тихменєву сподобалась.

За декілька днів перед закінченням засідань Тихменєв спитав Іполита, чи вчителювання повністю його забезпечує. Від прямої відповіді Іполит спробував ухилитись. Олександер Владиславович сказав, що учительська платня тепер досить незначна і вчителі не ухиляються від приватних лекцій. Іполит зізнався, що в нього педагогічний досвід дуже незначний, в педагоги він потрапив випадково, тільки через те, що припинилася робота на заводі й після закриття йому залишалося або виїхати на провінцію, на поліські торфорозробки, або ж у Києві взятись за викладання. Тихменєв попросив Іполита викладати двом його дочкам деякі предмети і запропонував два червінці на місяць за три півторагодинні тижневі лекції. Іполит погодився, бо розумів, що така платня значна. За ці гроші він сподівався обідати щодня.

IIІ

Стара Тихменєва – Мар'я Семенівна, прийняла Іполита щиро, просто і ласкаво; 18-літня Леся привітливо й стримано, 16-літня Зина з насмішкуватою іронічною бравадою. Після продимленої вогкої печерної кімнати Іполиту було чудно ввійти в чисту, простору, світлу, теплу квартиру Тихменєвих. Чоловік у великих черевиках, солдатськими обмотками до колін, зеленими, захисного цвіту штанями, широкою толстовкою й тріснутими окулярами аж ніяк не пасував до цієї обстановки. Вперше він прийшов ще й з саночками, з якими після лекцій планував зайти в Американську адміністрацію допомоги, щоб одержати посилку з борошном, цукром, какао, маїсом, кокосовим маслом... Тихменєви подумали, що Іполит просто катався з гірки, бо вони ніколи не належали до категорії "людей з саночками". Вони могли дивитись на саночки як на предмет веселої забавки. Пайок не був для них за життєву проблему.

Мар'я Семенівна дуже любила поговорити та розповіла йому про всі життьові прикрості, які турбували її на той час. Іполита посадили в м'яке крісло, пригостили кавою з вершками, булочками і маслом. Справу про книжки, підручники, лекції, програми лекцій і години для лекцій він вирішив не з Мар'єю Семенівною, а з Лесею. Дівчина в жестах, окремих висловах, загальній манері була схожа на батька. Вона розповіла про попереднє їхнє навчання, показала підручники, що їх вони студіювали, показала їхню кімнату, де вони мали вчитися. У одній шафі було багато ляльок з тих часів, коли Леся й Зина були ще малими дівчатками. А найбільше там було ведмежат, патлатих і кумедних. Вони належали Зині, і дівчина сама показала їх Іполиту. Дивлячись на Зину, що почала бавитися зі своїм рудим ведмедиком, Іполит думав, що вона є така, як і належить бути дівчинці з синіми очима в довгих панчішках: з капризами й коверзуваннями, з любов'ю до цукерок, з бажанням, розігнавшись, посковзатись на блискуче натертому паркеті, подражнити