Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Прес-центр 📚 - Українською

Читати книгу - "Прес-центр"

233
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Прес-центр" автора Юліан Семенов. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.
Електронна книга українською мовою «Прес-центр» була написана автором - Юліан Семенов, яку Ви можете читати онлайн безкоштовно на телефонах або планшетах. Є можливість скачати книгу у форматі PDF, EPUB (електронне видання), FB2 (FictionBook 2.0) та читати книгу на Вашому гаджеті. Бібліотека сучасних українських письменників "ReadUkrainianBooks.com". Ця книга є найпопулярнішою у жанрі для сучасного читача, та займає перші місця серед усієї колекції творів (книг) у категорії "💙 Детективи".
Поділитися книгою "Прес-центр" в соціальних мережах: 

В романі «Прес-центр» Ю. Семенов розкриває анатомію політичного злочину на Заході в наш час, коли пригнічені народи прагнуть здобути свободу, розірвати кайдани колоніалізму.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 ... 119
Перейти на сторінку:

Юліан Семенов

ПРЕС-ЦЕНТР

Анатомія політичного злочину

Роман

©

  http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література

Авторизований переклад з російської Надії Орлової

Переклад здійснено за виданням: Семенов Юлиан, Пресс-центр. — М.: Сов. писатель, 1985.

1

15.09.83 (12 годин 05 хвилин)

Диктори раз у раз повідомляли про приземлення та вильоти; тут, у новому Шереметьєвському аеропорту, подумав Степанов, хороші диктори, дівчата розмовляють без акценту; у наших взагалі чудове відчуття мови, якщо тільки вони не закомплексовані; так само, як батьки завмирали, фотографуючись для Дошки пошани, так і їхні діти тепер, розмовляючи з іноземцями, кам’яніють, хоч, буває, знають про ті країни більше, ніж самі іноземці.

— Ще кави, — попросив він буфетницю. — І бутерброд з сиром…

— А ваш неодмінний фужер шампанського на дорогу? — жінка працювала тут давно, а Степанов літав часто.

— Лікарі знайшли цукор у крові. Пити можна лише горілку.

— Хочете?

— Та біс його знає.

— Отже, не хочете.

— Я-то хочу, — всміхнувся він, — але чи треба?

Коли він виїжджав із своєї майстерні, дочка сказала: «Тату, це погано, коли цукор, сиди там на дієті й не пий». — «Звичайно, — відповів він, — обіцяю тобі, Бембі», — і хоч знав, що випивати доведеться і дієти дотримуватися не вдасться, ніякого тобі режиму, просто щоденна сухом’ятка.!

Дочка вирішила вийти заміж; Степанов просив її почекати; вона заперечувала: «Ігор не може працювати, тату, він перестав малювати, зрозумій, у нас скоріш союз однодумців, і, крім того, ти знаєш це, я, як і мама, поки сам не зрозумію, що не права, не зможу нікому повірити, навіть тобі». — «Але це недобре, Бембі, у мене мабуть, тому й не склалося життя з мамою, що вона вірила тільки собі, своєму настроєві, своєму почуттю». — Не треба про це, тату». — «Що ж, твоя правда, пробач… Я ж зустрічався з твоїм Ігорем, ми з ним обідали в Будинку кіно… Не знаю, але мені здалося, що тобі буде з ним дуже важко, і може статися так, що все це ненадовго у вас». — «Чому?» — «Бо він егоцентрик і песиміст… Для нього звичайна людська радість є проявом низького настрою розуму… Хлопець аж надто багато думає про себе, так не можна». — «Що ти пропонуєш?» — спитала дочка, і Степанов зрозумів: вона нізащо не послухає його, але все-таки відповів: «Я пропоную випробувати одне одного».

Йому подобалися вирази «бой френд» і «герл френд»; уперше він почув це п’ятнадцять років тому в Нью-Йорку в домі свого колеги; той познайомив його з сином і дівчиною: «Це герл френд Роберта, її звуть Лайза». Степанову незручно було спитати, що це за термін «герл френд», хоч дослівний переклад він знав: дівчина-друг. Лише згодом довідався, що в американських родинах батьки перестали картати дітей за зв’язок, не освячений церковним таїнством одруження; нехай звикнуть одне до одного, нехай поживуть разом, найнявши собі кімнату; дорого, але нічого не вдієш, можна підробити, попрацювати вантажником чи влаштувалися мийницею посуду, зате набуваєш досвіду, а це неабищо — досвід, ніяких ілюзій, рожевих мрій при місяці стоячи і безвідповідальних словес про майбутнє щастя… Зрозуміють, що підходять одне одному, прожили рік, два, гри, ну що ж, заглянули в церкву, просто чиста формальність, хай живе досвід, вони ж перевірили себе, напутні побажання пастора — така собі гра в урочистість, нехай…

Коли Надя дізналася від дочки про цю його пропозицію, подзвонила в майстерню: «Як тобі не соромно, ти її штовхаєш на шлях розпусти, так не може вчинити справжній батько!»

Добре, подумав він тоді, нехай я буду не справжнім батьком, і це переживемо, не таке переживали, але я правильно зробив, усе-таки правильно, забравши дівчинку з восьмого класу й пославши в училище живопису; людина має робити те, що в ній живе і вимагає виходу; англійська спецшкола для татусиних діточок — це ще не щастя і навіть не фах, культурна людина сама може вивчити англійську. І тепер я правильно роблю, сказав він собі, не кожна жити самими емоціями, вони потрібні, коли сідаєш За машинку або ж береш у руки пензель… І нема чого ображатися, бо це правда, коли я сказав, що не можна одружуватися, поки не закінчили інститут: нічого собі сім’я — мама готує обід, а батько дає гроші на вбрання; самостійна любов не може існувати поза самостійним побутом…

А що буде, подумав він, коли я зломлюсь? І бракуватиме сили на те, щоб писати романи, створювати сценарії, сидіти на репетиціях п’єс, вилітати на події, смажити собі бурякові котлети, правити верстку, бігати по слюсаря, коли тектиме кран, сваритися з редакторами, допомагати друзям, стовбичити на художніх радах, їздити на техобслуговування, виступати на прес-конференціях, заходити по замовлення до Ірини в «Новоарбатський», засідати на редколегіях і привозити кістки для собаки? Що буде, коли я не зможу далі обходитися без допомоги жінки, яка візьме частину мого тягаря на себе? Як поставиться до цього моя Бембі? Вона зрозуміє, заспокоїв він себе, та й потім навряд чи знайдеться така жінка — з моїм характером, з моїм; норовом… Ну а все ж, коли так станеться, спитав він себе. Ти лише уяви собі це. Ні, ти не тікай від запитання, ти відповідай, адже ти відповідаєш самому собі. Ну то й що? Відповідати собі, коли тільки чесно, ще важче, ніж комусь іншому… Отож-то й воно, брехати не хочеш, а відповісти правду боїшся: буде велика біда, якщо дочка не зрозуміє, а, мабуть-таки, не зрозуміє, бо жаліє Надію; нещастя, як і радість, ділиться порівну між батьками, які живуть окремо; батько не має права на щастя, коли його позбавлена матір… Ну, а якщо навпаки? Коли мати щаслива, а батько нещасливий? Таке діти прощають? Не хитруй, сказав він собі, не можна з цим запитанням звертатися до всіх, ти ж поставив його сам собі, ми всі запитання проектуємо на себе, а коли ти нещирий з самим собою, чого ж ти хочеш від світу? Шекспір — геніальна людина, хоч Толстой його й не любив. Ніхто так не боявся лишитися незрозумілим, як Шекспір. Це ж треба було написати таку просту фразу, яку виголосив Гамлет, звертаючись до Гораціо:

То байдуже. — Гораціо, я гину;

Ти живий; скажи про мене правду

Невтоленним.

Англійською це звучить сухіше, а тому точніше: «Ту

1 2 ... 119
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Прес-центр», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Прес-центр"