Читати книгу - "Мертвим не болить"

Василь Биков. Твори

МЕРТВИМ НЕ БОЛИТЬ. Роман

1

Дзвонить телефон, і вона бере трубку.

Дванадцять чоловіків, обважніло налягаючи на відполіровану, широку, наче прилавок, стойку, затамовують віддих. Наші очі вп'ялися в її припудрене заклопотане обличчя. Ми прагнемо її погляду, який, відчуваємо, ось-ось повинен або розчарувати, або ощасливити. Узагалі ми готові до всього, аби тільки щось певне. Найгірше в житті — непевність, вона одбирає волю до дії. Але жінка, ніби ухиляючись од відповіді, зосереджено ворушить тонкими підведеними брівками. Хвилина телефонної уваги, поспішливі записи в бланках, що лежать перед нею на склі; скупі на слово професійні перепити здаються надмірно довгими. Нарешті вона відриває од вуха трубку:

— Товариші, місць нема.

Над стойкою протяжне, сумне зітхання. Розчарування на обличчях. Шерхіт підошов унизу.

— І не буде?

— Не можу сказати.

— Знову непевність? Шкода.

А готель фешенебельний, найкращий у місті. Вважай, у самому центрі. З окремими кімнатами. Кахлями у ваннах. Дзер­кальною жовтизною паркету. По-царському широкими ліжками в номерах. У довжелезних, як на цілу вулицю, коридорах такі самі довжелезні м'які килимові доріжки. Поміж поверхами снує ліфт. Привітні жінки-покоївки першими вітаються з мешканцями. Таке запам'ятовується. Надто людині з провінції, яка раз на рік потрапляє сюди у службових справах. Щоправда, трохи лякає ціна. До грошей на відрядження змушений докладати ще й свої. Але таке буває не часто, можна собі дозволити й переплатити. Тим більш у річницю Перемоги. До того ж вибирати не випадає: в інших готелях давно вже немає жодного місця.

Ось тільки це чекання...

Навпроти за круглим столом вільне крісло, і я відходжу од стойки. Позаду тупцяє мій сусіда — лисий згорблений чоловік з «Известиями»,— він стерегтиме чергу. А мені стояти вже важкувато: ниє нога. Зрадник — новий протез — від першого ж кроку огидно рипить. Сусіда позаду опускає газету. «Молодий, а — дивися! — каліка...» — напевно, думає він тепер. Я вже добре вгадую, що думають люди, помітивши моє каліцтво. І мені це, правду кажучи, досить-таки надокучило. Зі своєю невеселою долею я вже звикся. Справді, за всі ті роки всяке було. І намучився, і натерпівся... Так ще хотілося у м'яча грати, а став інвалідом. Мабуть, все-таки зарано. А людям не заборониш. Один подумає, та промовчить. А другий починає розпитувати.

Намагаюся ступати якомога рівніше. Здається, виходить непогано. У всякому разі, звично. Але ковзкий паркет, напевно, виказує мою скованість. Та ще нутряне рипіння протеза. Отой шахраюватий з вигляду майстер, який лагодив його мені сьогодні, сказав, що розходиться, обрипається. Та щось не обрипується. Молодий хлопець, що сидить біля столу в смугастому, як і в мене, піджаку, швиденько підібгав ноги:

— А ви б документи показали. Навіщо стовбичити в тій черзі?

Як і завжди, від чужого співчуття стає якось незручно, і я щось бурмочу винувато-невиразне.

— Повинні знайти. Невже для інваліда війни не знайдеться одного місця!..

Він кидає це мені і з похмурим виглядом починає розглядати нігті. Я не дуже зграбно опускаюся в крісло. І звідки йому відомо, що я інвалід війни? А може, нещасний випадок? Порушення правил безпеки? Хоча, звичайно, видає вік. Молоді, вони визначають безпомильно. А старші за віком ще називають «молодий чоловік». Справді, з обличчя я моложавий. Це і вводить в оману. А молодих не ошукаєш. У таких справах вони меткі на око. Мабуть, крім моложавості, потрібне ще щось, чого ми не маємо. Що обминуло нас за нашої молодості.

Хлопець тим часом поводився так, ніби не помічав мене. Усі його емоції були приховані під маскою холоднуватої замкнутості. Але я відчуваю: він ставиться до мене приязно. Тільки приховує це. Так само як і своє зацікавлення. Чомусь у стосунках поміж чоловіками так ведеться. Нібито виявити свої почуття — слабкість.

А мені хлопець чимось до вподоби. Може, саме оцією незалежною замкнутістю, яка завжди спонукає думати про глибину і змістовність. Хоча молодість, напевне, більше приваблює відвертістю. Глибина і характер з'являються з роками, а молодих прикрашає щирість. А в хлопця зосереджений, не дуже схильний до щирості погляд. Він гарно підстрижений, акуратно зачесаний. На вилозі піджака синій емальований ромбик.

Зрозуміло, технічний вуз. Напевно, якийсь інженер, приїхав здалеку, в справах виробництва. Що має у житті? Очевидно, молоду дружину, малу дитину. Стандартну малогабаритну квартиру десь у новому кварталі. І, мабуть, найцікавішу в світі галузь — електроніку або радіотехніку. Тепер ця сфера — захоплення багатьох. На жаль, ми в такому віці займалися іншим. Зрештою, тому й залишилися в житті недоуками. А що вдієш — інший був час. Світ воював. Кожний мужчина вимірював свою вартість солдатською міркою. Артилерія, танки, авіація — думалося, це надовго. Скільки вони відібрали сили, заморозили здібностей...

Хлопець, мабуть, помітив мій погляд, і мою до нього приховану цікавість. Далі мовчати нам уже не випадало. Він витягає з кишені пачку «Шипки», легко і звично посуває її до мене:

— Курите?

— Ні, дякую.

— Кинули чи не починали?

— Колись почав Та поранення перешкодило.

Він здивовано зиркнув на мої ноги, тоді довше дивився на груди Я розумію його: який зв'язок, що спільного — нога і куриво? Але чи варто говорити ще й про поранення в груди, яке мало не обернулося для мене фіналом? До того ж хлопець чекав побачити на борті мого піджака планки нагород. Зрозуміло, він людина освічена, багато читав про війну і готовий вбачати в мені героя. Мабуть, тому, що надто часто доводилося мені це все пояснювати, тепер я мовчу. Хлопець запалює цигарку і круто повертається в кріслі. Біля адміністратора починається якесь пожвавлення. Чи не з'явилося щось?

Ні, здається, тривога безпідставна. До черги терплячих кандидатів у нічліжники намагається притертися якийсь просто­душний дядько Він у новій ватянці, з величезною валізою-скринею, повною сіткою батонів. Певно ж, із села. Ставати у хвіст черги дядько не має бажання, і він плечем та ліктем пробує втиснутися поміж товстуном із пакетом під пахвою і чоловіком у шкіряній куртці. Товстун запізніло піднімає тривогу:

— Куди лізете? Куди лізете? Де ви стояли?

— Ну, стояв. Ну! Авжеж! Якби не стояв... Стояв. Чи ж я брехати буду?

— Де? Покажіть, де ви стояли? — злісно пихкає на нього товстун.

Дядько, видно по всьому, ніде не стояв. Але він, хай там що, не хоче