Читати книгу - "Будинок з привидами"

Володимир Бєляєв

КНИГА ДРУГА

БУДИНОК З ПРИВИДАМИ

©

Художники А. І. Мітченко, В. С. Мітченко

З російської переклали ДІОДОР БОБИР, ІВАН СЕНЧЕНКО, АНДРІЙ ГОЛОВКО

Ми переїжджаємо

Мені дуже хотілося, поки прийде Петько, поставити новий голубник серед двору. Гострий, добре виклепаний заступ все швидше заглиблювався у вологу землю, перерізаючи на ходу коріння трави, дощових черв'яків. Коли нога разом з загнутим краєм заступа торкалася землі, я обіруч тяг на себе його гладеньку ручку. Ціла брила землі підлітала вгору. Я спритно відкидав її набік — чорну, де-не-де порослу білими прожилками коріння.

Незабаром глибока яма зачорніла посеред нашого невеликого дворика. Я притяг стовп з голубником і опустив його в яму. Підтримуючи голубник рукою, я вкинув у яму кілька камінців, обклав ними стовп і, коли голубник перестав хитатися, швидко засипав яму свіжою землею. Мені залишилося розрівняти землю, як за будинком рипнула хвіртка.

«Ну, ось і Петько!» — подумав я і відійшов набік.

Здалека голубник мав ще кращий вигляд, ніж поблизу. Збитий з тонких дощок, пофарбований вохрою, він помітно виділявся серед старих сараїв. Славно буде житися в цьому будиночку моїм голубам. Позаздрить мені зараз Петько Маремуха. Як би він не пихтів, ніколи не зробити йому такого голубника! Ось уже чути ззаду кроки. Я повільно обернувся. До мене підходив батько. Він зупинився біля мене й сказав:

— Голубник пристойний, а тільки даремно.

— Чому даремно?

— Завтра звідси переїжджаємо. Ходім у хату — розкажу.

Поки прийшов Петько Маремуха, я вже знав усе. Повітовий комітет партії направляв батька на роботу в радпартшколу. Батько повинен був улаштувати в радпартшколі маленьку друкарню і друкувати в ній газету «Голос курсанта». А тому що всі співробітники радпартшколи жили на казенних квартирах, то й мій батько повинен був разом з сім'єю переїхати туди.

А що буде з новим голубником? Не залишати ж його тут у подарунок людям, які оселяться в нашій квартирі…

— Тату, а голубник я візьму туди! — сказав я батькові.

— Ще чого не вистачало! — Батько посміхнувся. — Всі курсанти тільки й чекають, поки ти заведеш у них голубів. — І, знімаючи з стіни фотографію Ілліча, батько додав серйозно: — Не дурій, Василю, голубник залишиш тут.

— Еге ж, залишиш! А де ж я голубів буду держати?

— А хто тобі дозволить держати голубів?

Зовсім тихо я пробурмотів:

— А там хіба не можна?

— А ти думав? — сказав батько. — Зрозумій, диваче, там люди вчаться — тиша повинна бути, а ти голубів ганятимеш по дахах…

— Не буду, тату, слово честі, не буду. Я тихо…

— Знаю, як тихо: сам голубів колись водив. Голуб повітря любить, простір. Це не курка. Курку можна в комірчині держати, та й та скучатиме…

В цей момент у дворі рипнула хвіртка і хтось обережно гукнув: «Василю!»

Я зразу впізнав голос Маремухи і схопив кепку. Виглянувши у вікно, батько сказав:

— Приятелі, твій прийшов. Ось віддай йому голубів на догляд — і вся розмова.

Коли я розповів Петькові Маремусі, що ми перебираємося, він не повірив мені. Низенький, товстий, у полотняній косоворотці, підперезаний ременем, він слухав мою розповідь, недовірливо зазираючи мені в очі, думаючи, що я його обманюю.

Тільки коли ми проходили по головній вулиці міста, Поштовці, Петько, нарешті, повірив моїм словам і — було видно з усього — засмутився, коли дізнався, що я залишаю Заріччя.

— Петре, давай мінятися на твій револьвер, — запропонував я.

— Авжеж! — зразу стрепенувся Маремуха. — Револьвер я міняти не буду. Він мені потрібен самому.

— Потрібен, потрібен, — передражнив я Маремуху. — Все одно його в тебе віднімуть.

— Хто відніме? — переполошився Маремуха.

— Звісно хто: міліція.

— Кому він потрібен? Його іржа поїла.

— Ну й що ж? Все одно зброя.

— Яка там зброя! Ти ж знаєш, що на Підзамчому у кожного хлопця є по десять таких револьверів. Обрізи ховають, та й то нічого.

Петько говорив правду. Після закінчення громадянської війни у нашому місті збереглося багато різної зброї, і хлопці продовжували ховати її в потайних місцях.

Але все одно я вирішив налякати Маремуху і впевнено сказав:

— Віднімуть у тебе револьвер, от і знатимеш. Це раніше його можна було мати, а тепер війна закінчилася — і годі. Давай краще, поки не пізно, я виміняю його в тебе.

— Ну, якщо в мене віднімуть, то і в тебе віднімуть! — жваво відповів Петро і, підморгнувши, додав: — Ти хитрий, Васько, думаєш — дурного знайшов.

— Нічого не дурного. Я ж у радпартшколу переїжджаю, а там мені ніхто нічого не скаже. Там військові живуть.

Кілька хвилин ми сиділи мовчки.

Ми давно дружили, і я знав, що Петько трохи боязкий. «Краще помовчу, — думав я. — Хай подумає над моїми словами».

Помовчавши трохи, Петько засолів під хвилювання і спитав:

— Ну, а що б ти дай за револьвер?

— Голубів можу дати…

— Всіх? — підводячись, спитав Петько.

— Чому там усіх? Пару…

— Ну, теж мені пару… За пару я не віддам…

— І не треба… Завтра вийду на Підзамче і на одного свого чубатого півдюжини револьверів виміняю…

— Ну йди міняй, спробуй… А на мосту тебе міліціонер затримає…

— А я нижньою дорогою, біля млина, пройду.

— Ну й іди…

— Ну й піду…

Ми знову замовкли.

Далеко внизу на річці жінка прала білизну. Вона лунко ляпала по білизні праником, то віджимала її, то знову полоскала у швидкій воді. Біля неї ледве помітними білими крапками плавали гуси. Я стежив за гусьми. Рантом Маремуха квапливо зашепотів:

— Васько! Давай усіх голубів, а я тобі тоді ще дванадцять запасних патронів дам. Хочеш?

Ага! Піймався Петько. Моя взяла! Я встав, потягся і нехотя сказав:

— Гаразд, тільки заради дружби… А іншому нізащо б не віддав.

Котька лагодить посуд

Коли ми йшли по стежці, кожен був задоволений і думав, що обдурив іншого. Петько зрідка посопував носом. Давно він зазіхав на моїх голубів, ще з минулої зими, а тепер ось щастя несподівано й з'явилося. А в мене буде пістолет. Завтра ж намочу його в гасі, щоб відстала іржа, а потім і постріляти можна буде.

Новий бульвар давно кінчився. Ми йшли по Заріччю. Потяглися базарні рундуки, низенькі будочки шевців, склярів, мідників. На розі Житомирської, за афішною тумбою, було видно майстерню одного з кращих мідників Заріччя, шляхтича Захаржевського. Біля майстерні на вулиці валялися вкриті