Читати книгу - "Загублена історія втраченої держави"

Данило Яневський

Загублена історія втраченої держави

На світі є набагато значно гіршого, ніж смерть.

Не жалій мертвих, жалій живих, а понад усе

тих, що живуть без любові.

Албус Дамблдор

Вступна заувага

Події останнього десятиліття, особливо років, які безпосередньо передували т. зв. Помаранчевій революції, перебіг цього унікального за своїм позитивним змістом феномена, постпомаранчевий період, кожен день якого демонструє і демонструватиме історичний крах аматорського політичного проекту під назвою «незалежна та самостійна Україна видання 1991 р.», ще чекають на своїх уважних, об’єктивних та відсторонених дослідників. Нам, їх сучасникам та очевидцям, залишається хіба по-доброму позаздрити наступникам – вони точно знатимуть те, про що ми можемо сьогодні тільки здогадуватися. Їм, нашим нащадкам, залишається лише по-доброму заздрити нам – очевидцям і, подеколи, активним учасникам подій, які принаймні деякі з нас із щиросердечним завзяттям намагалися записати червоним рядочком у непросту і дуже довгу історію нашої Отчини.

Особисто мені, історику і журналісту, надзвичайно пощастило в професійному житті. У лютому 1991 р. я купив квитка на блокбастер, спостерігачем, учасником, ґавою, критиком якого залишаюся донині. Як фахівцю в царині кризових станів політичних систем та державних утворень, події, пов’язані із проголошенням, становленням та занепадом Української держави, проголошеної 1991 р., до зубного болю нагадують ті, що відбувалися в тих самих будинках, на тих самих вулицях, у тих самих містах і містечках, що і в роки, коли моя бабунця була вдвічі молодшою за мене, теперішнього.

Сьогодні для нас події 1917—1920 рр., пов’язані з народженням, існуванням та загибеллю тогочасних українських національних державних утворень, формально та поверхово більш знайомі, ніж глибинно зрозумілі та засвоєні. І це попри те, що впродовж майже 100 років ті події перебувають у центрі уваги істориків, політологів, культурологів, публіцистів, політичних та громадських діячів. Досить сказати, що лише за 80 років (тобто станом на 2000р.) світ побачили понад 3000 наукових, науково-популярних розвідок – від статей і брошур до узагальнюючих монографічних досліджень[1]. І це, так би мовити, лише «видима» частина айсберга. Існує і частина «невидима», «невидима» принаймні для широкої громадськості. Ідеться про фахові дисертаційні дослідження, які, власне, і творять живе тіло будь-якої науки, у т. ч. історичної. За перші 15 років після проголошення державної незалежності України дослідниками було підготовлено та захищено 343 дисертації, у т. ч. 37 докторських.[2]

І такий інтерес, як нам видається, не є чимось штучним. Таке припущення є цілком логічним з огляду на те, що в останні два роки Першої світової війни та в процесі створення нового світового порядку, який тривав два роки поспіль після капітуляції однієї із сторін глобального військового конфлікту, на території сучасної України існували, виникли та зникли мінімум два десятки політичних режимів, держав та їх об’єднань, в тому числі:

1. Російська імперія (до її складу входили, зокрема, дев’ять губерній, які нині входять до складу Української держави: Волинська, Катеринославська, Київська, Подільська, Полтавська, Таврійська, Харківська, Херсонська, Чернігівська).

2. Російська Республіка.

3. Українська Народна Республіка як автономія у складі Російської Республіки.

4. Українська Народна Республіка як самостійна держава.

5. Українська Держава (Гетьманат).

6. Кримський півострів, складова частина Таврійської губернії Російської імперії/Республіки, як самоуправна територія (управлявся урядом на чолі з генерал-лейтенантом С. Сулькевичем; статус півострова як державного утворення не був унормований та суб’єктами міжнародного права не визнавався).

7. «Уряд Півдня Росії», який підтримувався Великобританією, Францією та військовим керівництвом Добровільної армії.

8. Республіка Таврида (фактично – протекторат Радянської Росії).

9. Кримська АСРР.

10. Австро-Угорська імперія (Буковина як Герцогство та Галичина як Королівство Галичини і Лондомерії).

11. Річ Посполита (Східна Галичина, Холмщина – Холмська губернія Російської імперії/Республіки та Підляшшя як складові частини).

12. Західноукраїнська Народна Республіка (Східна Галичина, Буковина як окремі адміністративно-територіальні одиниці).

13. Угорське Королівство (Закарпаття як інтегральна частина; статусу окремої адміністративно-територіальної одиниці не мало).

14. Угорська Народна Республіка (Закарпаття, автономна адміністративно-територіальна одиниця «Руська Окрайна» входить до складу незалежної без визначення статусу окремої адміністративно-територіальної одиниці).

15. Українська Народна Республіка (Закарпаття входить до її складу формально).

16. Чехословаччина (Закарпаття як інтегральна частина).

17. Галицька Совітська Радянська Республіка.

18. Румунія (Буковина).

19. Українська Народна Республіка (доба Директорії).

20. Українська Народна Республіка (до червня 1919 р. – конфедеративне об’єднання УНР та ЗУНР).

21. УНР як окреме державне утворення (після червня 1919 р.).

22. ЗУНР як окреме державне утворення (після червня 1919 р.).

23. УНР як «Республіка Рад робітничих, солдатських та селянських депутатів» (федеративна частина неіснуючої «Російської Федеративної Республіки»).

24. УСРР-1 як самостійна держава (фактично – протекторат Радянської Росії).

25. УСРР-2 як самостійна держава (фактично – протекторат Радянської Росії).

Побіжний огляд сучасної наукової літератури, присвяченої різним аспектам політико-правового розвитку земель, які утворюють сучасну Україну, показує, що впродовж останніх 11 століть тут діяли принаймні такі правові традиції та законодавчі комплекси:

1) дорюриківська (донорманська) звичаєва традиція;

2) норманська (рюриківська) звичаєва: («Закон Руський», система звичаєвого права, яка діяла в IX—XI ст.; регулював питання кримінального, процесуального, спадкового та цивільного права, став основою «Руської правди»);

3) «Руська правда»;

4) «ординська» традиція;

5) «Соборноє Уложеніє» Олексія Михайловича;

6) «Свод законов Российской Империи»;

7) салічне право;

8) римське право;

9) Статут Великого князівства Литовського (у трьох редакціях);

10) «Права, по которым судится малороссийский народ»;

11) «козацьке право» («вищою точкою» якого деякі дослідники називають «Конституцію» П. Орлика);

12) Магдебурзьке право;

13) Австро-угорське законодавство;

14) Законодавство УНР;

15) Законодавство Української Держави (далі – УД);

16) Законодавство ЗУНР;

17) Законодавство «об’єднаної УНР» (доби Трудового Конгресу Народів України);

18) Законодавство УНР після розвалу «об’єднаної УНР», доби 1917—1920 рр.;

19) Законодавство Речі Посполитої (далі – РП);

20) Законодавство Чехословаччини;

21) Законодавство Угорщини;

22) Законодавство Румунії;

23) радянське (до 1921 р.);

24) «галаха» (правовий комплекс, який регулював життя юдейської громади);

25) шаріат (правовий комплекс, який регулював життя мусульманської громади).

Ці та інші правові традиції та законодавчі комплекси тією чи іншою мірою вплинули і на долю державних утворень, в яких вони діяли, і на формування правлячих у них еліт, і на формування правосвідомості населення, мали різні наслідки і для перших, і для других, і для третіх. В залежності від часу та місця виникнення та/або походження вони по-різному відповідали на фундаментальне, системоутворююче питання: хто є носієм права і, отже, може встановлювати правила, загальнообов’язкові для виконання соціальної поведінки, та запроваджувати санкції за їх невиконання? В залежності від часу та місця походження відповіді формулювалися такі:

1) Бог;

2) «помазаний» Ним володар;

3) окремий авторитетний індивід, який спирається на оружну силу, або харизму переконання, або на їх комбінацію;

4) народ, тобто всі люди, які проживають на даній (історичній, географічній) території;

5) нація, тобто ті люди, які довше за інших проживають на даній території;

6) соціальна верства, яка має видимі переваги над усіма іншими групами, які