Книги Українською Мовою » 💛 Інше » Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій 📚 - Українською

Читати книгу - "Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій"

394
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій" автора Оксана Стефанівна Забужко. Жанр книги: 💛 Інше / 💛 Наука, Освіта. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2.
Електронна книга українською мовою «Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій» була написана автором - Оксана Стефанівна Забужко, яку Ви можете читати онлайн безкоштовно на телефонах або планшетах. Є можливість скачати книгу у форматі PDF, EPUB, FB2 та читати книгу на Вашому гаджеті. Бібліотека сучасних українських письменників "ReadUkrainianBooks.com". Ця книга є найпопулярнішою у жанрі для сучасного читача, та займає перші місця серед усієї колекції творів (книг) у категорії "💛 Інше / 💛 Наука, Освіта".
Поділитися книгою "Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій" в соціальних мережах: 

Хто ми — Україна чи Малоросія? Європа чи Росія? Чи українська релігійність — це те саме, що візантійське православ'я? Звідки взялись тамплієри на берегах Дніпра? Яку таємницю берегли «таємні товариства» малоросійських дворян XIX ст.? Звідки в «Лісовій пісні» зашифрована легенда про Грааль? Чи й справді українці — це «селянська нація»? В чому різниця між демократією і хамократією? В чому полягав модерний «український проект» і чи вдалося нам його реалізувати?..
Нова книжка провідної української письменниці, підсумковий плід її багаторічних роздумів — це вражаюча інтелектуальна подорож крізь віки, культури й конфесії в пошуках «України, яку ми втратили». Ключем до неї стає розкритий О. Забужко «код Лесі Українки». Аристократка і єретичка, спадкоємиця древнього лицарського роду і продовжувачка гностичної традиції, ця найвидатніша з українок залишилася незрозумілою в радянській Україні і майже незнаною широкій публіці — в Україні незалежній. Чому? Відповіддю на це питання стає велика історична драма «прихованої війни», яку Оксана Забужко з притаманною їй відвагою виносить із забуття і, на багатющому літературному й історичному матеріалі, відновлює на повен зріст.
Це не лише фундаментальна історико-культурна студія чи вишукана філологічна екзегетика. Це ще й книга про наше сьогодення — про те, як жорстоко ми розплачуємося за втрату і забуття багатовікової лицарської культури…
* * *
«Книга пані Оксани сама по собі годна свідчити, що та висока українська культура, якій вона присвячена, ще не є, дякувати Богові, тільки нашим спомином»
Леонід Ушкалов

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 ... 199
Перейти на сторінку:

Оксана Забужко

Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій

Світлій пам'яті Соломії Павличко, якій я 1999 року пообіцяла написати цю книжку

Пролог

«Ох, я нещасна! Душа моя чує, що прийдеться мені про сеє все на Україні реферати писати і читати, а Ти, Господи, віси, що я з охотою залишила б сю роботу кому іншому!»

Леся Українка — Михайлові Павлику, Берлін, 2.03.1899 p.

Цю книжку можна вважати заключною частиною моєї «дослідницької трилогії» — п'ятнадцятилітнього, завдовжки якраз в історію української незалежности, «інтелектуального роману» авторки з класиками, перші дві частини якого, присвячені І. Франкові й Т. Шевченку, побачили світ, відповідно, 1992 й 1997 року. Уважний читач усіх трьох книжок напевно помітить і прихований «екзистенційний» лейтмотив, який вів авторку крізь усі ці роки, — за допомогою класиків, скілька змога відреставрованих-відчищених від фальшивих ідеологічних намулів, вибудувати для себе ту, як висловлювались наші патетичніші попередники, українську «Державу Духа», що її в реальності пострадянської держави, званої Україною, якось ані гич не проглядалося. Це можна називати «ідеєю», «міфом» а чи «вірою», можна простіше — тожсамістю, духовним громадянством, якого насущно потребує кожна нормальна людина: потреба, котра в листопаді 2004-го вихлюпнула мільйони українських громадян на вулиці лавиною морального протесту й котру письменник егоїстично загоджує в собі за допомогою книжок — чужих і власних.

Ця остання книжка вийшла найоб'ємнішою з трьох не лише тому, що для мене особисто Леся Українка завжди була «наше все», — ще підлітком я ввібрала була в себе, як губка, цілий її товстий темно-синій п'ятитомник, із листами включно, на все життя звідтоді майже до слова запам'ятала і «Кассандру», і «Камінного господаря», й «Ізольду Білоруку», і у власних творах раз у раз продовжую наштовхуватись на «підводні» від неї імпульси, — так несподівано відкривають у своїй дитині риси далекого родича, знаного тільки з фотографії… Проте все це само собою, ясна річ, іще не привід запорпуватися в книжки та вкладати не один рік життя в грубецький том літературної езотерики — без особливої надії, що в країні, яка стрімголов упадає в дописемне варварство, у того тома знайдеться більше ніж кількасот душ читачів. Прямий поштовх до такої невдячної роботи, — той, що його заведено називати «соціальним замовленням», — завжди приходить іззовні.

Влітку 1999 p., даючи інтерв'ю газеті «День», я, серед іншого, говорячи про ставлення українського суспільства до своєї духовної спадщини, зауважила, що профанація такої знакової постаті, як Леся Українка, триватиме в нас доти, доки не повернемо її в приналежний їй контекст шляхетсько-лицарської культури[1], — думка, що здавалась мені самоочевидною рівно настільки, аби вписатись у формат газетного інтерв'ю. Виявилось не так. Невдовзі один, на позір цілком притомний, молодий інтелектуал (згодом він поповнив собою юрбу при столах політичної рулетки — типовий кінець усіх наших молодих інтелектуалів, після якого реанімації вони вже не підлягають) при зустрічі весело й невимушено реготнув мені у вічі: мовляв, читав-читав Ваше інтерв'ю, пані Оксано, ну Ви й сказонули ото про Лесю Українку, ги-ги-ги!.. Той смішок продзвенів мені хронологічно першим сиґналом тривоги — знаком, що вже й із «пострадянським» поколінням нашої інтеліґенції діється «щось не те», і бува, чи не щось іще гірше, ніж із тими, хто здобував освіту за радянського часу… Пам'ятаю, як ділилася цим враженням із Соломією Павличко — до всіх її чеснот, вона вміла, як мало хто в Україні, мислити далекосяжними стратегіями, і її висновок був, як завжди, діловий і конструктивний: «Ти повинна написати книжку».

У певному сенсі цей том і почався з наших тодішніх нескінченних, багатогодинних розмов «кінця століття», у яких Леся Українка й Агатангел Кримський (Соломія якраз закінчувала про нього монографію), Ольга Кобилянська й Михайло Коцюбинський, — всі, хто вибудовував для нас на століття наперед наш «дім буття», — були постійно присутні на правах сучасників, і наш «fin de siècle», до непритомности заглушений цинізмом (хтось із Соломіїних опонентів із наївною безпосередністю дивувався в пресі: невже пак така крута інтелектуалка всерйоз може перейматися «свободою, рівноправ'ям та іншими нісенітницями»?), — з голодною надією вишукував собі точок опертя в попередньому, їхньому «фен де сьєклі», де ще ясно височіли ті духовні орієнтири, котрі згодом були затрачені й затоптані до остаточно-безпросвітного «ги-ги-ги».

За минулі сім років масштаб національної гуманітарної кризи сягнув розмірів воістину пантаґрюелівських, так що на сьогодні ніхто вже не ризикне назвати нас культурною нацією (та й як може претендувати на такий титул країна, що випускає менше одної книжки на душу населення річно?). Логіка культурного переємства, порушена ще в сталінську добу, так і не відновилася, і кожне нове покоління й далі «починає з нуля», гейби в якій-небудь младописемній літературі. Якось я мала необережність обмовитися на прес-конференції, що мої «Дівчатка» ведуть свій «літературний родовід» від одного епізоду з «Приязні» Лесі Українки — того, де Юзя випадково підслуховує, як її кохана Зоня співає з подружкою сороміцьку пісеньку (так С. Лем був колись завважив, що «Лоліта» В. Набокова, роман, на позір нібито «з американської натури», насправді «родом» із Достоєвського — із сюжету про розбещення дітей у «Бісах»). Реакція на ці мої філологічні одкровення була приблизно такою, якби я раптом без переходу забалакала по-арамейському: ні про яку прозу Лесі Українки ніхто з присутніх журналістів слихом не слихав і, головне, аніскілечки тим не переймався, — до обов'язкового «читацького нормативу» сучасного українського інтеліґента Леся Українка попросту не входить. Борхес входить, Умберто Еко входить, який-небудь Акунін — і той входить, а от «Кассандра» й «Камінний господар» — ні, з цього боку — повна культурна амнезія, цілинний, незайманий «пострадянський простір», на якому найпродуктивніше ростуть і множаться зі своїм вічноюним «ги-ги-ги» хіба що незліченні духовні клони «подростка Савєнко».

Проблема з Лесею Українкою бачиться мені насамперед у тому, що з усіх наших класиків вона найповніше відповідає давній формулі «України, яку ми втратили». Україна «шевченківська» — найбільш архетипальна, козацько-християнська, — і «франківська» — інтеліґентськи-ідеологічна, «будительська», — нівроку, «ще не вмерли», і крізь увесь нерозібраний хаос колоніальних риштовань усе ж таки хоч якось проглядаються, впізнавані. А от Україна шляхетська, «косачівсько-драгомановська», початки якої губляться в млі нашого європейського середньовіччя, у XX ст. скінчилася, схоже, безповоротно.

Мені ще пощастило застати її живі уламки — і не тільки ті, що їх розкидало кількома еміґраційними хвилями «по чужих українах». Дещо відбилося в ранній дитячій пам'яті: як мене, маленьку, підводять у фойє Оперного театру до дами, яку я одразу й назавжди пов'язую з образом

1 2 ... 199
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій"