Читати книгу - "Збігло літо"

Ніна Боден

Збігло літо

1. «От якби скоїти щось по-справжньому погане…»

Мері була сердита. Вона вже віддавна сердилась. Навіть не може пригадати, коли востаннє була в доброму гуморі. Іноді й справді знаходилася причина сердитись — приміром, коли її змушували робити те, чого їй не хотілося, — та переважно вона сердилася без будь-якої причини. Прокидалася вранці вже в кепському настрої, почувала себе ображеною, нещасною, їй хотілося або когось ударити, або щось розбити.

Тітка Еліс, із кролячим обличчям, зібраним у пучок сивим волоссям та шпилястим жмутком рідких волосків на підборідді, дратувала Мері вже самою своєю присутністю. Коли тітка розмовляла — жмуток рухався, коли їла — зуби клацали, а в шлунку у неї бурчало й дзюркотіло, ніби виливалася з ванни вода. А вже коли тітка змушувала її зробити щось таке, чого їй не хотілося, Мері так розпалювалася, що в неї все аж кипіло всередині.

Того ранку тітка Еліс зажадала, щоб Мері одягла вовняну жилетку. Стояв погожий липневий день, повівав вітерець, по небу пливли легкі хмарки, й коли Мері зійшла вниз поснідати, настрій у неї був набагато кращий, ніж звичайно. Вона навіть з’їла вівсяну кашу, бо знала, що дідусь вважає, що каша для неї корисна. Виглянувши з-за своєї газети й побачивши перед нею порожню тарілку, дідусь аж просіяв.

— Схоже на те, що наше цілюще морське повітря викликало в тебе, нарешті, апетит, — сказав він.

У нього був такий задоволений вигляд, ніби, з’ївши тарілку вівсяної каші, Мері здійснила якийсь надзвичайно добрий і розумний вчинок, і їй захотілося ще чимось порадувати його. Вона подумала, що може сказати, приміром, таке: «Після сніданку я, мабуть, піду до моря й кидатиму камінці у воду». Мері знала: це буде приємно для дідуся: він тривожився, коли вона, як він висловлювався, «нудилася в чотирьох стінах».

І тепер усе це зіпсувала тітка Еліс зі своєю вовняною жилеткою.

— Ця одежина саме для такої мінливої погоди, — сказала тітка, нервово поглядаючи у вікно, наче погода, мов лютий пес, могла вскочити в кімнату й покусати її.

Мері насупилася й відчула, як обличчя у неї твердіє, немов перепечений пудинг.

— Сьогодні не холодно, — заперечила вона. — А мені навіть гаряче. Коли одягну ще жилетку — я в ній зварюся на смерть.

— Надворі холодний вітер. Кажучи між нами, я свою жилетку вже одягла.

Мері пильно оглянула кімнату:

— А більше тут нікого й немає.

Тітка Еліс голосно розсміялася, але не через те, що в словах Мері було щось смішне, а ніби виправдовувалася:

— Так кажуть, люба моя. Хіба ти ніколи не чула цього вислову?

— Я чула його не раз, але, по-моєму, він звучить безглуздо, — сказала Мері. — А ці ваші старі ідіотські жилетки я просто ненавиджу. Вони з рукавами! З рукавами і з гудзиками! Ви, мабуть, знали, що я їх ненавиджу, через те й купили.

Вона так стукнула ложкою по яйці, що аж бризки полетіли від жовтка.

— О Мері! — сумно проказала тітка Еліс. Вона витріщила свої вицвілі очі й засіпала носом, немов переляканий кролик. Мері відчула, що тітка боїться її, і ще більше розлютилася. Просто смішно — стара жінка боїться одинадцятирічної дівчинки.

— Ніде в світі не одягають жилетку на гудзиках і з рукавами, — ображено заявила вона.

— О Мері! — повторила тітка Еліс.

Здавалося, ніби вона ледь стримує сльози. Дідусь поклав на стіл газету, глянув на тітку. Потім усміхнувся до Мері.

— Люба моя дитино, хтось же їх усе-таки носить, інакше їх не продавали б у крамницях. А раз продають, значить є попит. Немає попиту — немає і пропонування.

Першої секунди Мері ледь не всміхнулася йому. Важко було не всміхнутися до дідуся, який своїм круглим рожевощоким обличчям і круглими синіми очима нагадував життєрадісне, хоча й немолоде немовля. Він був і лисий, як немовля, а то й лисіший за багатьох із них: маківка в нього була така гладенька й блискуча, наче тітка Еліс щодня полірувала її, як полірувала обідній стіл. Досі від самого дідусевого погляду в Мері ставало тепліше на душі, злість, як звичайно, миналася, але тепер, після першої секунди, їй стало не краще, а гірше, бо вона побачила, що його сині очі чимось стурбовані й він торсає пальцями своє вухо. Так він завжди робив, коли про щось напружено думав або був чимось стривожений, і Мері зрозуміла, що дідусь засмучений її грубим ставленням до тітки Еліс. І хоча після цього в глибині душі їй стало соромно й ніяково, однак вона ще дужче розсердилася.

— Але ж діти не самі собі вибирають одежу, правда ж? — заперечила вона. — їм доводиться носити те, що для них купують дорослі. Дівчатка, наприклад, змушені вдягати жахливі, колючі жилетки та ідіотські спіднички. І нічого не можеш сказати, роби тільки те, що тобі велять.

При цій жахливій думці в неї клубок підкотився до горла. Вона ковтнула слину й блиснула очима на тітку Еліс:

— Діти взагалі не мають права нічого казати. Вони повинні носити те, що їм дають, їсти, що дають і… і жити там, де їм звелять. Це несправедливо.

Клубок, здавалося, викотився з горла й каменем ліг на груди.

У тітки Еліс вирвався якийсь смішний звук, щось середнє між зітханням і стогоном.

— Мері, якщо тобі більше не хочеться їсти, то чи не могла б ти вийти з-за столу й побути трохи нагорі? — сказав дідусь.

Він завжди звертався до неї лагідно й розважливо, хоч би що вона сказала чи зробила. Іноді їй хотілося, аби він накричав на неї, бо його чемність і стриманість ще більше дратували її.

Мері підвелась зі стільця й, не промовивши жодного слова, вийшла з кімнати. Однак, зачинивши за собою двері, зупинилася, щоб послухати.

Вона знала: як тільки вийдеш, люди одразу починають говорити про тебе.

— В усьому цьому винна я, тату.

— Дурниці, Еліс!

— Звичайно, я! — Тітчин голос звучав рішуче, в ньому відчувалося обурення. Вона любила винуватити себе навіть у таких речах, які аж ніяк не залежали від неї: наприклад, у поганій погоді або в запізненні поїзда. — Я просто не можу підібрати ключа до серця бідної дитини. В цьому тільки моя вина.

— Я знаю, що ти картаєш себе. І дарма! — Дідусь говорив незвично різко. — Еліс, люба моя, не хвилюйся. Цілком природно, що за цих обставин Мері — важка дитина. З часом вона зміниться. В душі вона добра дівчинка.

Мері скреготнула зубами й затупотіла сходинами нагору. Добра в душі! Ні, вона погана. Вона