Читати книгу - "Нескінченна історія"

Якщо вам сподобався твір, придбайте паперову версію

Надворі був сірий холодний листопадовий день, дощ періщив як із відра. Краплі стікали склом донизу, перебігаючи через літери з вигадливими завитками. Усе, що можна було розгледіти крізь цю шибку, — стіна, ціла у дощових патьоках, на протилежному боці вулиці.

Зненацька двері розчахнулися — та так рвучко, що невеличке гроно мосяжних* (* мідних) дзвіночків над ними стривожено забаламкало і добру часину не могло вгамуватися. Зчинив оцей гармидер неви­сокий, опецькуватий хлопчина років десяти-одинадцяти. Темно- брунатне волосся мокро звисало йому на обличчя, плащ наскрізь промок, з нього скрапувала вода, на ремінці через плече теліпав­ся шкільний ранець. Хлопець був трохи блідий і захеканий, та, ніби на противагу недавньому поспіху, тепер застиг як укопаний, зупинившись у відчинених дверях.

Хлопчина побачив перед собою довге вузьке приміщення. Глибша його частіша губилася десь у сутіні. Попід стінами стояли стелажі, вони сягали аж до стелі, згори донизу вщерть напхані книжками найрізноманітніших форм і розмірів. На підлозі грома­дилися стоси велетенських фоліантів, на декотрих столиках висо­чіли гори менших, оправлених у шкіру книжечок, що золотаво виблискували обрізами. Із-за книжкової загати, що здіймалася на протилежному кінці приміщення і була заввишки з дорослу люди­ну, ледве мріло слабке світло лампи. У цьому світлі раз-по-раз зринали угору кільця диму; вони розпливалися, а тоді зникали в темряві під стелею. Це нагадувало спосіб, в який індіанці посила­ють з гори на гору новини. Вочевидь, там хтось сидів. І дійсно, хлопець почув, як чийсь голос з-за тієї стіни книжок доволі непривітно мовив:

— Або дивіться собі знадвору, або тут, тільки зачиняйте двері. Протяг.

Хлопець послухався і тихенько причинив двері. А тоді набли­зився до стіни книжок і обережно зазирнув за неї. Там, у високому фотелі з потертої шкіри, з бильцями, що нагадували бакенбарди, сидів огрядний, присадкуватий чоловічок. Одягнений він був у пожмаканий чорний костюм, який виглядав доволі поношеним і якимось дуже запилюженим. Квітчаста камізелька не давала його череву остаточно розповзтися. Чоловічок був голомозий, тільки над вухами стирчало клоччя сивого волосся. Лице його було баг­ряне і нагадувало морду кусючого бульдога. На носі-картоплині сиділи невеличкі окуляри в золотій оправі.

Окрім того, чоловік курив вигнуту люльку; вона звисала йому з кутика вуст, відтягуючи їх донизу так, що він здавався косоротим. На колінах він тримав грубезну книжку, яку оце власне читав. Закриваючи її, чоловічок встромив товстий вказівний палець лівої руки поміж сторінки — замість закладки, так би мовити.

Правою рукою він зняв окуляри — і заходився свердлити пог­лядом опецькуватого хлопчину, який стояв перед ним. З пальта хлопчини скрапувала дощова вода. Очиці чоловічка звузилися і стали як щілини, і від цього враження кусючості ще посилилося. Він пробурчав:

— Ох ти ж, небораче!

А тоді знову розгорнув книжку і став собі читати далі.

Хлопець ніяк не міг второпати, що йому робити, а тому просто стояв і дивився на чудернацького чоловічка широко розплюще­ними очима. Нарешті той знову закрив книжку (як і до того, закла­вши пальця між сторінки) і сказав украй неприємним голосом:

— Послухай-но, хлопче, я не терплю дітей. Нині, правда, така мода, що весь світ довкола вас скаче, — але тільки не я! Я не маю прихильності до дітей ані на гріш. Для мене діти — не більше ніж верескливі вередуни, мучії, які псують усе, що лиш угледять, які обшмульгують книжки мармеладом, рвуть сторінки й анітрохи не переймаються тим, що дорослі, можливо, також мають свої пот­реби і гризоти. Це я кажу тобі лише для того, аби ти знав, із ким маєш справу. До того ж, у мене нема книжок для дітей, а інших я тобі продавати навіть не збираюся. Сподіваюся, ми порозуміли­ся?!

Усе де чоловічок проговорив, не виймаючи з рота люльки.

А тоді знову розкрив книжку і читав далі.

Хлопчина мовчки кивнув — і вже збирався йти геть, але нараз йому здалося, що не слід годитися з цією промовою аж так безза­перечно, без жодного слова, а тому ще раз обернувся і тихо про­казав:

— Але ж не всі.

Чоловічок повільно підвів погляд від книжки і знову зняв оку­ляри.

— Як, ти ще тут? Підкажи, що я повинен зробити, аби позбу­тися врешті-решт когось такого, як ти, га? Що ти там збирався сказати такого важливого?

— Важливого — нічого, — відповів хлопець іще тихіше. — А тільки знайте: не всі діти такі, як ви кажете.

— Ах, он воно як! — Чоловічок з робленим подивом звів бро­ви. — Ну, тоді ти, мабуть, і є тим великим винятком, чи не так?

Опецькуватий хлопчак не знайшовся, що відповісти.

Він тільки ледь знизав плечима — і знову намірився був іти.

— А манери? — почув він за собою буркотіння. — Манер у тебе ні на шеляг, інакше ти принаймні назвався би.

— Я називаюся Бастіян* (* Насправді ім’я хлопчика Бастіан (Bastian), даних про його вірменське похо­дження нема), — сказав хлопець, — Бастіян Бальта­зар Букс.

— Доволі-таки химерне ім’я, — забуркотів чоловічок, — із цим потрійним «Б». Що ж, у цьому ти не винен, бо ж не ти давав собі ім’я. А я називаюся Карл Конрад Кореандер.

— А це — потрійне «К», — поважно мовив хлопець.

— Гм-м, — буркнув старий, — твоя правда.

Він пахкнув люлькою, випустивши ще кілька хмарок.

— Утім, воно ніби й усе одно, як ми називаємося, адже так чи інакше, я сподіваюся, ми ніколи більше не зустрінемося. А тепер мені кортить довідатися ще тільки одне, а саме: чому ти ввірвався до моєї крамнички, зчинивши такий безбожний рейвах? Скида­ється на те, що ти від когось утікав. Так чи не так?

Бастіян кивнув. Здавалося, його кругле лице ні з того ні з сьо­го ще більше зблідло, а очі аж побільшали.

— Мабуть, ти пограбував касу в якійсь крамниці? — висловив здогад пан Кореандер. — Або уколошкав якусь бабцю? Чи які ви там ще нині безчинства виправляєте? За тобою, дитинко, що — поліція женеться?

Бастіян заперечливо похитав головою.

— Гаразд, тоді кажи, не мовчи, — провадив далі пан Кореан­дер, — від кого це ти втікав?

— Від них.

— Від яких таких «них»?