Читати книгу - "Сповідь суперниці"

Пам’яті моєї матері…

Січень 1131 року

Я завжди знала, що можу домогтися всього, чого забажаю.

Звісно, я не була настільки наївною, щоб не розуміти — аби отримати жадане, слід докласти чимало зусиль, та й не все приходить відразу. Але в одному можу заприсягтися — я в житті не зазнавала поразки. Це давало мені підстави пишатися собою, ходити з високо піднятою головою, анітрохи не соромлячись свого походження.

Так, хай і незаконнонароджена, але я ще й принцеса Нормандська. Бо ж мій батько — сам Генріх І Боклерк, герцог Нормандії і, більше того — король Англії. Щоправда, в Англії я бувала рідко, жила переважно в континентальних батькових володіннях. Я — «дитя двору», дівча, яке зростало в королівському оточенні, незаконнонароджена принцеса, і хай би хто спробував сказати мені у вічі, що я лише одна з численних байстрюків мого велелюбного татуся!

Мати моя давно померла. Я не пам’ятала її зовсім, знала тільки, що була вона вдовою нормандського лицаря і якось одного разу звернулася з проханням до короля, а вже Генріх Боклерк рідко проходив повз даму, яка впала йому в око. Так я й з’явилася на світ, одна з безлічі його позашлюбних дітей. Та до мене батько ставився з особливою ніжністю, бо я рано осиротіла, і нам із нянею Маго дозволено було жити при дворі. Я з дитинства ввібрала в себе атмосферу інтриг та палацових таємниць, навчилася в них розбиратися і використовувати собі на благо. Інтриги! Ніщо так не бентежило мене. Я любила таке життя. 0, я швидко навчилася розпізнавати свій зиск і нікому б не дозволила себе скривдити.

А нещодавно мене посмів образити сам примас[1] Англії архієпископ Кентерберійський. Цей піп прилюдно засудив мою звичку туго затягувати шнурівку сукні, заявив, що я над міру підкреслюю переваги своєї статури, виставляю на загальний огляд кожен вигин тіла, бентежачи тим самим уми чоловіків і наводячи їх на плотські помисли. Так, наче чоловіки не думають щодня про вдоволення плоті! Та ще в’їдливо зауважив, що нічого іншого й не варто очікувати від дівиці, матір’ю якої була одна з повій короля, а імені її Генріх уже й не пригадає.

Ну як стерпіти таку образу? І я показала, що зможу помститися навіть головному церковнику Англії.

Хто сказав, що церква поза королівською юрисдикцією? Принаймні, не в такого монарха, як мій батько. Генріх І тримав усіх цих довгополих у кулаці, й що б там не віщав Рим, жодна церковна постанова не вступала в дію, допоки батько її не схвалював. Окрім того, будь-який церковник був ще й королівським підданцем. Довелося зібрати інформацію про архієпископа, і з-поміж іншого з’ясувалося, що він надзвичайного прихильно ставиться до саксів, брутального племені заколотників, що його вогнем і мечем скорив мій грізний дід Вільгельм Завойовник.[2] А примас не тільки заступався за них, але й приховував від короля їхні витівки, «заминав» скандали. Чи варто було довідатись про це королю? Безперечно. І тут уже я постаралася подати все так, що примас вигляд мав мало не заколотника.

Нагородою мені стала просто чудова сцена: король завдав святенникові добрячого прочухана, насамкінець же звелів полишити двір, узятися до справ духовних і не пхати свого носа в чуже просо.

Присоромлений архієпископ Кентерберійський поквапливо вшився, але перш ніж він поїхав, я доклала всіх зусиль, аби йому стало відомо, хто саме доніс на нього. Його останній осудливий погляд подарував мені кілька митей тріумфу. Не менше тішило й те боязко-шанобливе ставлення до мене всіх навколо; вони зрозуміли силу мого впливу на батька. Бо я була Бертрадою Нормандською… або, якщо бажаєте, Англійською. Так належало звати мене доти, поки не вийду заміж і не візьму чоловікове ім’я.

Питання заміжжя для мене, як і для будь-якої дівиці шляхетної крові, важило чимало. Я була честолюбна й не вийшла б ні за кого, хто б не підніс мене до рівня справжньої пані з гідним титулом. А чому б і ні? Сам Вільгельм (мій дід по батькові) народився від позашлюбного зв’язку герцога Роберта Диявола й доньки чинбаря Арлетти. А таки став королем! Мої незаконнонароджені брати Роберт, Реджинальд і Бодуен — могутні вельможі Англії. Перший має титул графа Глочестера, другий Корнуолла, а третій — Девоншира. І, трісни моя шнурівка, я не бажала меншого.

Батько дав мені зрозуміти, що я багата наречена: мій посаг становить п’ять тисяч фунтів, тобто стільки, скільки колись залишив моєму батькові Вільгельм Завойовник. І Генріх Боклерк зумів стати королем. Корони мені не домогтися — хоча б тому, що я жінка і незаконнонароджена донька. Я це розуміла, але так чи інак хотіла стати справжньою пані. У мої двадцять два я це вже чітко усвідомлювала. А раніше… Вити хочеться, як згадаю, скількох помилок я припустилася. Проте я не втрачала надії. Адже, окрім п’яти тисяч посагу, не варто забувати, що я красуня.

Про це говорили мені не тільки люстерко й моя улеслива Маго, але й погляди чоловіків. Так, я знала, що вродлива. У мене блискучі темні очі кольору стиглої вишні та золотаво-смаглява шкіра, як у східних красунь. Про таких із захопленням розповідають паладини, які повертаються зі Святої Землі. Цей золотавий відтінок додає мені, нормандській дівчині, особливої екзотичності. Зріст у мене високий, царственний, а статура… Чоловіки задивляються мені вслід, і я знаю — їм є на що подивитись! Пояс, який перехоплює стан, я затягую не більше, як на сімнадцять дюймів. Стегна в мене широкі, а груди… Як сказав цей бридкий архієпископ, «наводять на плотські помисли». Обличчям я вдалася у батька-короля, воно в мене трішки сухорляве, зі