Читати книгу - "Степовий пірат"

Були то грізні часи, коли люди поділилися на «красних» і «білих». Страшно тоді було, бо ріки крові проливалися, а брат ішов на брата. Неначе кінець світу настав.

Та ось з’явився один чоловік Махно. І зразу про нього слава прогриміла по усіх усюдах, бо був він не за красних і не за білих, а просто захищав бідних і проти любої влади був. Люди за це його Батьком прозвали, бо хто ж, як не батько, визволяє дітей із біди. Якщо комусь скрутно було, приходили до того Махна і говорили: «Батьку, поможи». І не було жодного разу, щоб він не допоміг, не захистив.

Та характер мав крутий, навіть жорстокий. Того його усі й боялися, і поважали.

Зі слів Пікуль Наталі Сидорівни

записала Новосела Р.О.

с. Осипенко

Цю книгу можна би було використовувати як путівник. Біда лише в тому, що описується в ній переважно бездоріжжя. Такий собі лейтмотив українських революцій: зірвані залізничні полотна, розмиті дощами дороги, відсутність зв’язку, відсутність комунікацій, відсутність розуміння. З розумінням, можливо, найгірше. Автор із притаманною лише іноземним туристам наївністю намагається зрозуміти причини цього нашого внутрішнього нерозуміння та взаємного непорозуміння. Ясна річ, марно й безнадійно, залишаючись і надалі сам на сам зі своїми наївними питаннями, на які в нас немає ні часу, ні бажання відповідати.

Ну так — наївними, очевидними, простими питаннями. Адже в усіх їхніх спробах нас зрозуміти ми не бачимо нічого, крім наївності й недалекості. Адже нас так важко зрозуміти, ми такі неоднозначні, такі непрості. Парадоксальні. Поморочені, одне слово. Разом із тим нам завжди подобається, коли нас намагаються зрозуміти. Ми традиційно хочемо, аби про нас дізналися в світі. Й традиційно ображаємось, коли про нас таки дізнаються. Тому що й дізнаються не про те, й трактують потім не так.

Хоча, здавалося б, що може бути простіше: автор проїздить потягом нашу країну, спілкується з нашими співвітчизниками, користується всім відомими джерелами, доволі коректно викладає історичні факти. І якщо на виході ми отримуємо щось таке, що нас не влаштовує, — проблема точно не в авторі. З ним проблем узагалі немає: його книжка читається легко, а зібрана в ній інформація укладається у жвавий і напружений сюжет. Тож якщо хтось із певних причин не ознайомився з цим сюжетом раніше, має тепер чудову нагоду почути коротку історію українського анархізму в переказі польського автора. Заодно почувши й усе те, що він, польський автор, мимоволі висловлює на нашу адресу. Навіть якщо нічого особливо приємного він не висловлює.

Життєвий шлях Нестора Івановича добре надається до описування — байдуже, йдеться про художні тексти, історичні розвідки чи просто подорожні нотатки. Яскрава драматична біографія, характерні до неправдоподібності персонажі, історія, що сама по собі здатна вчити будь-якого письменника вибудовувати карколомний сюжет та закручувати інтригу. Ну і, звичайно, краєвиди — безкінечні, пласкі, наповнені запахами, кольорами та звуками. У цій книзі все згадане, звісно, є. Автор використовує доволі традиційний, але від цього не менш дієвий прийом: він просто переказує історичні події, перебуваючи серед тих-таки ландшафтів, де ці події сто років тому розгорталися. Просто згадує й фіксує. Переказує й звертає увагу. Ось родичі історичних героїв: вони нічого не знають і знати не хочуть про жодних героїв. Ось будинки, в яких історичні персонажі зупинялися: вони ледве тримаються купи. Ось загалом уся ця територія: позбавлена будь-яких історичних слідів, позбавлена пам’яті. Ось населення, що на цій території живе: переповнене страхами й фобіями. Подібне зіставлення та проведення паралелей дає несподіваний результат: раптом починаєш відчувати масштаб тих подій, їхню виразність та прописаність, особливо — в порівнянні з випаленим ландшафтом сьогодення, особливо — на тлі всієї тієї пустки, що розлягається довкола. Мимоволі виникає бажання далі порівнювати, віднаходити спільне, звертати увагу на відмінне, з’являється розуміння масштабу поразок, утрат і трансформацій, що відбулися з головними героями всієї цієї історії. Та й не лише з головними. Персонажів другорядних, «масовки», всіх тих безіменних учасників повстань і наступів, поразки й утрати стосуються не менше — можливо, навіть більше.

Бо історія загалом стосується нас усіх. Так само, як усіх нас — хочемо ми того чи ні — стосується вся ця реальність в усіх її химерних (чи навпаки, цілком реальних) виявах: місцева й центральна влада, вулична торгівля й культурна політика, міністр внутрішніх справ, який ставить пам’ятник головному анархістові країни, і нащадки цього анархіста, які готові встановлені пам’ятники нищити. Сільради, музеї, стадіони. А ще випадкові подорожні й неадекватні краєзнавці, молоді анархісти й націоналісти, ідейні комуністи й невиразні ліберали — коротше, всі ми, ті, хто тут живе і хто потрапив на очі молодому полякові, який і спробував описати всю цю піратсько-пострадянську екзотику, відштовхуючись нібито від універсальної постаті Махна, але торкаючись насправді багатьох речей, що виходять поза межі підручників з історії. Оскільки більшість революцій між собою подібні. Більшість громадянських конфліктів так само. Не кажучи вже про інтервенції. І сьогодні, читаючи короткий курс вітчизняного анархізму, за яким чітко проглядає історія цілої української революції, згадуючи те спекотне мирне літо 2006 року, до якого потрапив автор, бачиш безліч натяків, безліч знаків, більш чи менш очевидних, із яких великою мірою й виросла вже нова, теперішня революція: і пасивність цивільних, і запеклість активістів, і спроби політиків законсервувати час, загальмувати його, зупинити хід історії і цілком її привласнити.

Ну, але як можна зупинити історію? Її можна хіба що змінити. Якщо ти, звісно, справжній пірат.

Сергій Жадан

Харків,

грудень 2014

Рік 1919, десь у степовій Україні. Тут і на всій території Російської Імперії триває громадянська війна. Перед нами двоє чоловіків: високий і низькорослий. Постава вищого штивна, але дещо зухвала. Наче й струнко, але щойно відірвав цигарку від губ,