Читати книгу - "Перунів цвіт"

Заплутаним лабіринтом печер Годвін утікав від зневажливого сміху однолітків. Сьогодні він був розлючений навіть більше, ніж зазвичай після занять в Академії. Якби старий викладач Добромисл скоса не спостерігав за сваркою своїх учнів, Годвін, напевне, вибив би нахабному переростку Мстиславу всі зуби до одного з його брехливої пащі. Це нічого, що Годвін на вигляд слабкий і не вміє як слід літати: у нього влучний і сильний удар хвостом, який ніколи ще не підводив його у бійках.

Нарешті вузькі темні коридори міських задвірків закінчилися, прикрашений самоцвітами тунель розширився, наповнився світлом і звуками драконячих голосів. Годвін на мить зупинився, глибоко вдихнув і поважною ходою, як і належить князівському сину, вийшов на площу. Батько вчив його бути передусім володарем, а вже потім — драконом, і Годвін підкорявся, хоча десь глибоко у його серці тліли незгода із загальним лицемірством і бажання вільного польоту.

Уся площа миготіла різнобарв’ям драконячої луски: тут тьмяно світилася землиста шкіра черні, там зухвало виблискувала зеленава кольчуга вояка, і де-не-де в натовпі робітників, торгівців та учнів Академії спалахували позолочені шати боярина. Сухорлявий Годвін настирливо прокладав собі дорогу між величезними лапами, хвостами, відгодованими пузами, проривався крізь сміх, галас, заклики купців, і там, де він проходив, на мить стихав невгамовний драконячий рев, а важкі непокірні голови неохоче схилялися донизу.

Княжич зупинився перед Золотим Деревом. На мармуровому постаменті височіло фамільне древо Годвіна. Там, де починався стовбур, значилося ім’я засновника Землеграда і князівського роду — Сварога. Казали, ніби Сварог прийшов з півночі й вирив ось цю величезну печеру, під бурштиновим склепінням якої губилися віти Золотого Дерева. Звісно, Годвін уже був великим і не вірив у казочки про те, що після смерті Сварог перетворився на гігантський зливок золота, який і понині прагнуть знайти всі добувачі металів, або що Сварогу вдалося укласти договір із людськими князями, і що він на власні очі бачив Велеса-Змія. Від могутнього стовбура відходили дві міцні гілки, підписані іменами Свенельд і Тудор. Свенельд був пращуром Годвіна, а Тудор — Мстислава, який закинув сьогодні княжичу, буцімто Свенельдова родинна гілка занепала, а всі князі з цього роду були сміховинними дурнями. Годвін із надією поглянув угору, де у світлі смолоскипів сяяли смарагдові яблука з іменами Свенельдових нащадків. Невже вони насправді дурні і сміховинні — його найближчі можновладні родичі? Узяти хоча б прапрадіда Геліодора — видатного алхіміка, автора 20-титомної енциклопедії «Хімічні особливості речовин». За цією енциклопедією зараз навчаються в Академії. От тільки злі язики плещуть, що ревнивий Геліодор заховав красуню-дружину Рогніду в якомусь колодязі, а потім забув, у якому саме, і до кінця життя був у жалобі. Казали, що видатний алхімік загинув під час невдалого експерименту з вибухівкою, але Годвін схилявся до думки, що славетний пращур винайшов філософський камінь і зараз переховується у найвіддаленіших печерах Землеграда. Коли Годвін був малим, він разом із дядьком Августом, поетом і шанувальником Гомера, намагався відшукати схованку Геліодора, але потім дядько закохався в русалку, виказав їй таємницю перетворення металів, і безжальне боярське віче вигнало нещасного Августа із Землеграда, а батько переконав Годвіна, що всі його пошуки марні. Прадіда Феофана та прабабку Милушу княжич майже не пам’ятав. Невдовзі після того, як Годвін вилупився з яйця, подружжя вирушило на Схід у надії зав’язати дружні стосунки з китайськими драконами й заснувати нову колонію. До цього часу про них нічого не було відомо. Кого Годвін і любив, так це діда Никифора. Він був добрим князем і невтомним трудівником. На трьохсотому році життя Никифор вирішив помандрувати Руссю, і був вбитий невідомим недолугим богатирем на дорозі під Новгородом. Його брат Стоян правив лише два місяці: упившись ртуті, він наказав челяді будувати гнізда на березах, і змучені смерди змушені були утвердити на князівство Гордія, батька Годвіна. Тепер князівством таємно марив сам неповнолітній Годвін.

Княжич задумався. Звісно, всі його родичі вельми своєрідні, але жодного з них він не назвав би дурним. Натомість нащадки Тудора — тупоголові й нахабні, ласі до дешевої слави. Тільки батько Мстислава — воєвода Кір — хитрий і розважливий, ніби змія, може становити для князя серйозну загрозу. Але про це Годвін намагався не думати.

— Що роздивляєшся, княжичу? — задзвенів у самому його вусі мелодійний дівчачий голос.

Годвін, ніби вжалений, повернувся. Маленька служниця Лада стояла позаду княжича й уважно дивилася на верхівку Золотого Дерева. Лада була бідною сиротою, із тьмяною, але завжди чистою лускою й охайними золотавими рогами. На її худенькій шиї сяяла низка дрібних перлів — як у всіх дівчат, які ще не засватані. Дивлячись на ці перли й ласкаву посмішку Лади, Годвін потайки сподівався, що до його повноліття маленьку бідну дракониху ніхто не засватає.

— Чого тобі? — відвівши очі, грубо запитав княжич.

— Князь Гордій послав по тебе, — сумирно схилила голову Лада. — Час обіду. Княжич Улас давно вже повернувся з Академії і плаче їсти.

— Плаче, бо хоче їсти, — невдоволено виправив служницю Годвін.

— Як скажеш, княжичу. Я неписьменна.

— Ото ж бо й воно, — промимрив Годвін і рушив у бік палат.

Лада зітхнула. Інколи служниці здавалося, що княжич ненавидить її. Адже ні разу не чула вона від нього та від усієї князівської родини жодного доброго слова.

Коли Годвін увійшов до трапезної, на низенькому мармуровому столі вже стояли всілякі страви: великі тарілки з телятиною, свининою, бараниною, срібні казани із живою рибою та пташиним м’ясом, а також коріння і плоди для дядини,