Читати книгу - "Байки діточкам про Коська-домовичка. Школа безпеки для малюків"

Напевне, ви вже відчули, який допитливий ваш малюк! Аби пізнати навколишній світ, йому необхідно все мацати, нюхати і куштувати. І він не вгамується, доки не випробує незнайоме «явище» на собі. За ним так важко встежити! А ще складніше — пояснити, чому не можна робити те чи те, і закликати до послуху.

От ми й вирішили трішечки вам допомогти! Спробуймо запропонувати малюкові гірку пігулку «не можна», вмочивши її в солодкий сироп казки. Адже дітлахам простіше щось осягнути, коли оте «щось» яскраво виглядає і чітко постає в уяві.

Отже, садовіть дитинку поруч себе і розпочинайте читати цю книжку разом із нею! Вочевидь, вам буде цікаво обговорювати вчинки героїв, робити висновки і ділитися враженнями.

Зізнайся, батьки неодноразово повторюють тобі: «Не мож­на, не бери, не чіпай!..» А ти ніяк не второпаєш: ну ЧОМУ ту штуку не можна помацати? ЧОМУ ходити туди заборонено?!

А хочеш, ми тебе де з ким познайомимо? Поглянь-но — це маленький домовичок Кося. Не бійся, він анітрішечки не страшний, ба навіть добрий та милий. І звісно ж, неймовірно допитливий — точно як ти! Йому меду не давай, лише дозволь побачити й випробувати що-небудь новеньке. Ми впевнені: спілкуючись із ним, ти ніколи не засумуєш! Тільки уважно слухай Косині історії та накручуй на вуса, аби не повторити його помилок. Нашому героєві цього зовсім не хотілось би!

Загалом, за документами він Бабайко. Назвали його так, бо всіх домовичків заведено іменувати Бабайками. Та коли наш домовичок навчився ходити, всі помітили, що ноги він ставить косо, і це виглядало страшенно кумедно. А згодом виявилося: варто маляті здивуватися, обуритися чи викинути коника, як його очі збігаються до носа. Тому-то батьки й вирішили, що ім’я Кося пасуватиме йому значно більше.

Живе Кося з татом і мамою — домовиками Хомою та Хим­кою — в затишній сільській хаті. Дах у неї з черепиці, стіни — з цегли, а віконниці — з дерева. Іще й долівка рипить, і двері співають… Тому Кося обожнює цю хатину!

Однак родина його живе не в самому будинку, а в літній кухні, розташованій на подвір’ї. Там домовикам зручніше — адже вони звикли спати всередині печі, що топиться дровами, а така піч є лише в кухні. Та й окрім неї там повнісінько усіляких дивовиж! На долівці й на лавах громадяться плетені кошики і череп’яні глечики; стелю прикрашають мотузки зі жмутками духмяних квітів, а стіну — картина з ведмедиками. Кося дуже полюбляє її розглядати… І уявляти, що ведмедики ось-ось простягнуть до нього лапи й запросять до гри у свій ліс.

Отже, Кося — звичайнісінький домовичок. Його розкуйов­джене волосся стирчить навсібіч на кшталт строкатих го­лочок. Незгірше стирчать великі вуха, потрібні для підслухо­вування розмов господарів. І довгенький носик, якого просто неможливо не пхати до хазяйського проса! А величезні очиська — одне блакитне, інше каре — поглядають зачудовано і приязно. Хоча коли домовичок зводить їх до носа, здається, буцімто він дражниться.

Щодня Косині батьки, як усі дорослі, ходять на роботу: прибирають хазяйську (тобто Велику) і ще сусідні хатини, покинуті домовиками, й отримують за це смачний обід. Адже домовики не звикли байдикувати з ранку до ночі, лежачи на печі! До того ж їм просто до вподоби, коли навкруги чисто.

Тому вдень Кося дає собі лад самотужки. Зокрема, вирушає до Великої Хатини — бо там гратися набагато цікавіше, ніж у літній кухні!

Отож одного дня, коли й господарі, й батьки пішли на роботу, Кося вкотре подався до Великої Хати…

Доти Кося бешкетував обережно. Гойдався на дверях, підспівуючи їхньому скрипінню. Кружляв на люстрі. Видирався на фіранки і майстрував із них гамак… Одначе того разу все пішло шкереберть! Тільки-но домовичок зачепився за фіранку, та затріщала і скинула його долі!

— У-у-у-у-у! — заквилив Кося, немов ображений привид.

Виявляється, він став заважкий для фіранок. А отже, слід було негайно вигадувати інші витівки!

Домовичок помізкував — і гулькнув під диван. Щоб у халабуду погратися. Проте халабуда виявилася темною й тісною. Тому Косі враз стало сумно й нудно, і він подався до шафи.

«Цікаво, що там ховають господарі? — міркував собі домовичок, малюючи в уяві реактивні віники та швабри з автокеруванням. — Може, з тим начинням вийде погратися?..»

Плекаючи цю мрію, він підстрибнув і схопився за ручку. Вона опустилась, але дверцята не відчинилися. Кося потягнув дужче, ба навіть ногами в шафу вперся, одначе капосні дверцята не піддалися.

— От лихо! — розлютився він, аж тут помітив під ручкою ключик.

Ляснувши