Читати книгу - "Професор Шумейко"

Кандидат філологічних наук, доцент Національного університету імені Тараса Шевченка, заслужений працівник народної освіти України (1993). Науковий доробок становить понад 130 праць — посібники зі світової літератури, підручник з історії української літератури для студентів університетів і педінститутів (співавтор), автор першої книги про українських но-велістів-шістьдесятників, («Загадка творчого бунту»), а також художньої книги «Тюті» (повість, оповідання), що вийшла у видавництві «Дуліби» у цій же серії (2007).

Особиста заслуга автора (як педагога) полягає у вагомому внеску в підготовку журналістських кадрів, оволодінні ними основ теорії і практики шляхів розвитку української журналістики.

Не даю порад, як читати книги. Читають по-різному. Одні — вдумливо, інші пропускають не тільки сторінки, але й цілі розділи. Таким чином радимо переглядати словники. Дотримуюсь думки, як і фахівці, що читання — це той випадок, коли читач співпрацює з автором. Погляди автора, дії і вчинки персонажів приміряє до себе або відкидає, заперечує, ставить запитання автору, критикує, порівнює: «І в мене так», «А я б не так».

Такий він, наш читач. Але автори на боці різних читачів, тільки не тих, що, перегорнувши останню сторінку, скажуть: «Гарний папір»...

Повість

До горілки Клим Іванович приохотився під час службових заходів — презентацій, конференцій, форумів, «круглих столів», творчих вечорів, ювілеїв за час його праці в Міністерстві культури. Посаду він там обіймав невисоку, та за десяток років висунувся в перші ряди учених-політологів (як того вимагала перебудова). Його прізвище раз у раз з'являлося в пресі, у звітах про наукові з'їзди й конференції, його доповіді й публікації регулярно друкувалися у віснику Академії наук. Тож і не дивно, що за Климом Івановичем закріпилося звання — професор Шумейко. А невдовзі він справді був обраний (та ще й одноголосно) на посаду професора в одному з провідних київських вузів.

Трохи непокоїло, як воно буде з тим, що полюбив в останні роки. Уявіть собі появу в аудиторії ще не старого, високого, як Говерла, зі слідами колишньої вроди професора, який на ногах не тримається. Ні, такого ані професор Шумейко, ані читач, а тим більше студенти уявити собі не могли. У вузі були також службові заходи: «круглі столи», творчі вечори, презентації, ювілеї, а після них не тільки «Моршинська». Це перше. Друге. Як з роками у людини згасає врода, так згасають пам'ять і уява. Професор Шумейко був колись творчою людиною і мав чудову пам'ять і уяву. Аби прокинулася ота клята уява (не кажучи вже про пам'ять), щоб у житті його не мучили понурі дні, що потрібно? Оксібрал, цераксон??? Дурниці. Клим Іванович знову полюбив не тільки горілку, а й коньяк.

Хто має право мене осуджувати? Та вся Україна попиває. А мені просто заздрять, заздрять та й годі. Освічені люди, а не розуміють, що заздрощі й ревнощі — гадюче жало. Колють не тільки горілкою, натякають ще й на мій бізнес. Який там у трясці бізнес? Так, манюній, як мізинчик дитини, бізнесок. Але й туди гадюче жало дістає, — міркував собі Шумейко.

У розпалі чергова екзаменаційна сесія.

— Студенте К., відповідайте!

Студент К. відповідає. Студента К. професор не слухає. На чолі йому виступив холодний піт, лице побагровіло. То лихі думки збурили кров, потягнули на внутрішній монолог.

— Кругом мене одні вороги (ректорат, деканат, кафедра, друзі, сусіди по будинку, в якому мешкаю). Навіть оцей студент К. — ворог, кажу вам, ворог. Як старається, ув очі заглядає, а вийде з аудиторії:

— Лох і п'яничка наш професор Шумейко. Я йому таке ніс! Не перебивав, не заважав, не зважав!

Це голос студента К. чи моя уява? Вчора дружина вчепилася:

— Друзі від тебе відвернулися. Як ти голосував на раді?

— Як треба, так і голосував. Вузу гроші потрібні.

— Що ти бздиш там: не можна поєднувати культуру і будинок побуту! Готуємо державі спеціалістів з різних галузей, у тому числі й фахівців для салонів краси, щоб не ходили такі патлаті, як ти! До речі, скільки можна читати «Мадам Теф-фі»? Місяць мусолиш. Не нервуй мене хоч ти!

Екзамен скінчився. Невже? Ніякого задоволення. Я ж зовсім не слухав своїх студентів. Це ганебний пік у кар'єрі викладача. Хто це сказав? Мій науковий керівник. Він давно помер, тому про пік Клим Іванович міг і забути. Чому ж воно нав'язливо лізе в мою професорську голову? Клим Іванович мучиться. Кругом мене одні вороги. Методистка... і та. Ставить постійно у розкладі аудиторію, у якій ніхто нікого не чує.

— Що ви собі дозволяєте? — кажу їй.