Читати книгу - "Прекрасна чаклунка"

Як уже розказано, Петр Кукань з Куканя, успішно закінчивши свою подорож до Франції, замовив у найкращого марсельського кравця розкішне турецьке вбрання, гідне його високої посади першого радника султана, і, найнявши невеликий, але швидкий кораблик «Дульсінея Тобоська» з капітаном та матросами, рушив назад до Стамбула.

«Дульсінея», гарний двощогловий кораблик з прямими вітрилами, була споруджена як останній крик кораблебудівного мистецтва, обладнана всіма новинками тогочасної техніки. В її округлих, як жіночі боки, бортах було сховано по три короткі, але потужні бронзові гармати. Комфорт для пасажирів — чи в даному разі пасажира — було забезпечено цілком; у Петровій каюті, що містилась поряд капітанової в кормовій надбудові, був навіть письмовий стіл, м’яке крісло та ліжко з запоною.

Щоб не попсувати дорогого розкішного турецького вбрання, Петро поки що, дбайливо склавши, замкнув його в дерев’яній скрині й подорожував інкогніто, як і доти. Інкогніто — хоча, може, й непотрібне, бо Петр, позбувшися всіх ворогів, почував себе в цілковитій безпеці, — було досконале: нікому б і вві сні не приверзлося, що високий молодий чоловік у витертій дорожній одежі, яку він проте вмів носити не без елегантності, насправді особа куди поважніша, інтересніша й більш гідна уваги, ніж якийсь невідомий П’єр Кюкан де Кюкан — на таке ім’я недавно виписала йому в Парижі паспорт королівська двірська канцелярія. Нікому, кажу, це не могло спасти на думку, а тому й не спало: сам марсельський кравець природним чином вирішив, що таке екзотичне вбрання потрібне замовцю для якогось маскараду, і щиро похвалив його фантазію, бо цього року все панство замовляло костюми п’єро та арлекінів, аж остобісіло, а перебратись на турецького пашу не придумав ще ніхто. Правда, чи не занадто поважний і грізний цей костюм, чи не викличе він прикрих асоціацій — адже Туреччина останнім часом, кажуть, знову бряжчить зброєю; може, пан замовець бажає трохи пом’якшити це враження якоюсь жартівливо-недоречною деталлю, наприклад, накрохмаленим іспанським комірцем?

Звичайно, Петр не погодився з цією грайливою ідеєю кравця, а навпаки, висловив безліч претензій до його роботи, виявивши глибоку обізнаність із турецькими модами. Кравець подумав щось не дуже чемне про брак гумору в замовця та його педантизм, але не сказав нічого; отож єдина нагода, коли Петрове інкогніто могло бути порушене, минулась без наслідків.

«Дульсінея» була судном іспанським, тобто належала іспанській корабельній компанії, яка мала контору в Марселі, але крім назви нічого іспанського в ній не було. Капітан, голландець на прізвище Ванделаар, був немолодий чолов’яга напрочуд солідного вигляду, з круглим обличчям, оброслим моряцькою бородою, плечистий, з дужими руками, але такий низенький, що, стоячи на містку, ледь виглядав із-за обтягненого парусиною поруччя. Команда його складалася з п’яти матросів, юнги Беппо — п’ятнадцятирічного циганкуватого неаполітанця — та кока-бретонця, примітного тільки тим, що він, хоча й був ревним католиком, носив турецьку феску — мовляв, найзручніший у світі головний убір.

Плавання почалося напрочуд спокійно, небо було синє, як і море, й чисте-чисте, тільки на обрії купчились м’які пухнаті хмарки, незмінні й нерухомі. Свіжий західний вітер радісно надимав вітрила, білі як сніг, і судно ковзало по морській поверхні, оббитим міддю носом розтинаючи дрібненькі хвильки, а за кормою лишаючи нескінченну смугу спіненої води, схожу на біле мереживо. Це мереживо, хоча й дуже декоративне, не подобалось Петрові. Бо хоча його мореплавський досвід був вельми скромний, він у ті дні, коли будував на острові Монте-К’яро свій власний бойовий флот, неабияк підкувався в теорії, а тому знав, що добре збудоване судно має лишати за собою гладеньку, чисту й глибоку борозну, а не мереживо з піни. Але, опріч цієї маленької вади — косметичної, так би мовити, — загалом «Дульсінея» поводилась чудово, і на її палубі панував блаженний спокій: тільки й роботи, що стернувати та стояти дозором на носі; ввечері, як зайде сонце, матроси трохи попускали вітрила, а вранці, як висохне роса, знов натягували їх тугіше, та й усе. Крім дельфінів, що жирували круг судна, ніде ні знаку життя, тільки вряди-годи величезний сірий альбатрос, змахнувши в високості крильми, розпростував їх і скісно ковзав у повітрі до судна, мабуть, хотів роздивитися, що там на палубі, але зразу ширяв угору, ніби побачене нагнало на нього страху.

Петр поділився цим враженням із капітаном.

— А я йому не дивуюся, — сказав той. — Бо людина — страшна звірюка.

— Може, й так, — погодився Петр. — Але в отакі хвилини я охоче забуваю й пробачаю все, чого зазнав від людей.

Він справді був щасливий, як іще ніколи. Правда, він був природжений атеїст — бо такий світогляд відповідав його непокірливій, неприступній для небилиць та догматів натурі — і чудово знав, що так звана природа байдужісінька до всіх учинків людського поріддя, яке родиться, в злигоднях живе й умирає на цій землі, — байдужісінька, несвідома й невидюща. І все ж він не встерігся від почуття, що оцей блаженний спокій у дорозі додому, до султана, що його він любив, як свого слабкішого, залежного від нього друга, і до чарівної Лейли, чиє ім’я означало довгу-предовгу й темну-претемну ніч, — що цей спокій схожий на прихильну усмішку, якою природа вітає Петрів успіх, його перемогу, здобуту тоді, коли все було втрачено. Він сидів на реї передньої щогли — за спиною найбільше вітрило, під ногами голова жінки з виряченими мертвими очима, можливо, Дульсінеї, чиє дерев’яне погруддя прикрашало ніс судна, і; втупивши погляд у нерухому лінію обрію, зважував своє життя й визнавав його задовільним. Йому було всього двадцять три роки, з яких три, пробуті в підземеллях сералю, можна не рахувати, бо вік — так вирішив Петр сам для себе — вимірюється роками, прожитими на землі, а не під землею. Десь стільки ж було й славетній Жанні д’Арк, коли вона загинула на вогнищі. А хіба він, Петр, не зробив те самісіньке, що й вона, славетна Діва, що посадила на французький трон слабодухого Карла Сьомого? Карл Сьомий і Людовік Тринадцятий — яка тут різниця? Ніякої; навпаки, така схожість, що аж дух перехоплює. А коли й є