Читати книгу - "Прекрасна чаклунка"

Гарно було, але найпрекрасніші бували хвилини світання. Спочатку в теплому досвітньому присмерку мигтіли легенькі тіні, що їх сонце з-під обрію кидало на невисокі лиснючі хвилі; потім між морським обширом і небесним склепінням спалахувала сліпуча іскра, швидко виростала в яскраву жарину, і ось уже випливав у своїй осяйній величі сам Геліос на золотій колісниці, правуючи вогненною четвернею і всміхаючись до свого друга Петра з роду титанів, а той, сидячи на реї, вітав його дружнім кивком.

Та коли, пропливши між Пелопоннесом і Крітом, опинились на морі, названому в сиву давнину ім’ям царя Егея і вельми небезпечному через безліч острівців та скель, погода змінилася: сильний південно-західний вітер із зливою збив на морі довгу, важку хвилю, а небо вкрили густі хмари. Капітан Ванделаар, мавши на погоду добрий нюх, ще завчасу наказав спустити верхні вітрила, а решту зарифити. За якихось півгодини після того море шалено розбурхалось, і справдилась та недовіра, яку «Дульсінея» своїм мереживним слідом будила в теоретично обізнаному Петрові: виявилося, що їй бракує остійності, однієї з головних чеснот добре збудованого судна. Вона хиталась, гойдалась і підскакувала на здиблених хвилях, стогнучи всіма дошками, щоглами та реями, а вітер, ляскаючи снастями, громовим ревом глушив її скигління. Ті вибрики не скінчились і тоді, коли спустили всі вітрила: «Дульсінея» була «цімперліх», тобто маніжена, як висловився перший стерничий, родом віденець; по-жіночому вразлива та недоторканна, вона любила делікатне поводження й угамувалась лиш тоді, коли стерно взяв у досвідчені руки сам капітан Ванделаар, але й далі брязкала й торохтіла всім, що не було закріплене. А коли через кілька годин до стерна знову став віденець-стерничий, «Дульсінея» враз показала весь свій норов: зіп’ялась дибки, тоді впала під водяні гори, які сама ж і підняла, і з палуби змило все неприбите чи неприв’язане — насамперед дозорного на носі судна. Отже, команда «Дульсінеї», й так нечисленна, зменшилась до капітана, чотирьох матросів, юнги та кока; та й із тих матросів один — другий стерничий — лежав на койці в кубрику й маячив у тяжкій гарячці.

Пливти далі, не поповнивши команди, було ризиковано. Тому капітан повернув до найближчої гавані — Родосу, брами сповитого легендами Острова Троянд.

Судно кинуло якір на рейді, і капітан наказав двічі вистрелити з гармати й підняти на передній щоглі вимпел у синю смужку — знак того, що він наймає людей. Так робилось тоді у всіх гаванях світу; як не мали гармат, стріляли з пістоля чи мушкета.

Невдоволений і цією затримкою, і тим, що його ілюзії так брутально розвіяно, Петр стояв, зіпершись на поруччя, й невесело дивився на рядочок заякорених біля причалу вбогих рибальських суденець, на смутну плутанину снастей, щогл та рей, за якою, сповите хмарами, здіймалося місто, розташоване амфітеатром над затокою. Гори, що займали всю площу острова, тільки вгадувались в імлі. Вітер свистів, берег був наче виметений, ніде — ні на суднах, ні на суходолі — не видно було живої душі; мертвими здавались і сторожові вежі, в яких Петр упізнав свій витвір, бо їх будовано за його власноручними малюнками, ці гранітні циліндричні твердині, наїжачені гарматами, що тримали під обстрілом усю затоку.

Від борту «Дульсінеї», яка стояла тільки на середньому якорі, з вітрилами спущеними, але не ув’язаними — щоб можна було негайно рушити в путь, — відплив човен із двома веслярами та віденцем-стерничим і попрямував до берега. Тоді капітан Ванделаар підійшов до Петра й став поряд, зіпершись на поруччя.

— Ані духу, — сказав він, дивлячись на безлюдний берег. — Ще б пак — у такому турецькому кублі. Тут ми не знайдемо й горбатого одноногого мертвяка.

Коли Петр, уражений, спитав, чи не тому це, що Родос — гавань турецька, Ванделаар кивнув головою:

— Авжеж. Хіба ви не чули, пане Кюкан, що паша Абдулла, султанова права рука, хоче підбити під себе весь світ і для цього будує новий флот? А оці вежі з гарматами? Рік тому їх іще не було. Тож хіба можна сподіватися, що в турецьких гаванях буде повно безробітних моряків? Бачте? Наші зійшли на берег, а ніде нікого. В християнській гавані на них уже чекала б ціла орда голодного моряцького наброду.

— Інакше кажучи — невдача, але я, як не дивно, дуже радий, — сказав Петр.

— Чому б то? — спитав капітан.

— Коли безробітних моряків нема, — відповів Петр, — то, виходить, накази Абдулли виконуються точно.

— А вам яка з цього радість? — знову спитав Ванделаар.

Петр хвилину помовчав, тоді відповів:

— Ми вже в турецьких водах, тому я більш не маю чого таїтись перед вами, тим паче що збираюся навідати кілька турецьких островів, насамперед Лесбос, хоч він і дратує мене своєю фривольною назвою. Той Абдулла, султанова права рука, — то я.

Може, Петр сподівався, що капітана приголомшить ця новина, та він помилявся.

— Ти ба! Хто б міг подумати, — тільки й сказав Ванделаар, піднісши до ока зорову трубу. — Не знаю тільки, як ми потрапимо на ті острови, що їх хоче навідати ваша екселенція. Як на мене, то я б волів, щоб турки виконували накази вашої екселенції не так точно.

— Покладімося на гнучкість життя, — сказав Петр. — Куди йдуть ваші люди?

Три моряки з «Дульсінеї» саме зникли в одній з вуличок за гаванню.

— Куди ж, як не до шинку, — відповів капітан. — Якщо там не знайдуть хоч одного хлопчину з двома здоровими руками й ногами, хоч би й бовдура, що не вміє відрізнити щоглу від реї, а якір від стерна, тоді, ваша екселенціє, кепське діло. Дивно, але правда: ваша екселенція зможе повернутись до Стамбула тільки в тому разі, якщо тут знайдеться хоч один п’янюга, ладний