Читати книгу - "Залізна шапка Арпоксая"

Кожна пригода — до мудрості дорога.

З найвищої точки виднокругу Гойтасир[1] прискав червоні стріли і прямо в Остапів двір. Розморені спекою, птахи забилися під розлогий кущ жасмину й не реагували на людські голоси, що линули з дерев’яної альтанки. І лише півень, у общипаному хвості якого стирчали дві золотаві пір’їни, пантрував дітей, що вешталися садом. До господаря обійстя завітав давній приятель. Підстаркуватий і малограмотний чоловік, але надзвичайно дружелюбний. Його знали в районі всі кури і собаки, а люди називали Екологом.

Чоловіки говорили впівголоса. Господарка Марійка, від якої віяв запах медикаментів, куняла.

Голос гостя звучав тривожно:

— Так шо, Яковичу, відстояти Гард вряд лі вдасьця. Чув, є рішення достроїти електростанцію. А раз є бомага, то самі понімаєте, — у атомщиків руки розв’язані.

— О-о, ті найбільш зацікавлені, щоб підняти рівень Південного Бугу.

— Шо ж воно виходит? Учені проти забудови. Села й города воюют за чисту мєстность. Зелені нас підтримуют. А тим гидолам, шо нагорі сидят, як горохом об стєнку.

— Невже в бюрократів не здригнеться серце і перлину Півдня України затоплять? Там же чорноземи сягають метрової глибини. На ділянці з порогами проводять змагання зі слалому.

— Не згадали, Яковичу, Буго-Гардівську паланку.

– І Буго-Гардівська паланка піде під воду. Ай-я-яй! А паланка не проста. Унікальна! Найбільша серед восьми територіальних одиниць Запорозької козацької республіки.

— Кость Гордієнко, Їван Сірко — атамани козацькі. Знаємо пісні про них. На свальбах співаємо.

Чоловіки помовчали. Остап Якович схвильовано сказав:

— Де бачено, щоб на місці геологічного розлому стояло поряд дві станції, одна з яких атомна? На серці тривожно, коли про це думаю. А куди діватимуть відпрацьовану воду? Або, не доведи Господи, аварії на якійсь станції?

— Куди… Понятно і вашому безхвостому півню — стікатиме в долину. А дальше попливе у Бух.

Золотавець сердито кукурікнув. Клюнув рябу курку, що лежала боком зі стуленими повіками. Ряба дригнула лускатою цівкою й сердито кудкудакнула. Рябу ліниво підтримав пташиний гарем.

Еколог сміхотливо кивнув головою у бік розкішного куща.

— Понімає.

Господарка війнула косами, проганяючи дрімоту. Немовбито досі брала участь у розмові, докинула:

— Таки нічому краян не навчила Чорнобильська біда.

— На жаль, — зітхнув господар.

— А пригадуєте, хлопці, як ми ставили свої підписи під протестом проти забудови Ташлицької станції, сподівання на нього покладали.

Еколог пожвавішав.

— О, тоді підписалось 200 тисяч патріотів Миколаївщини. Я лічно ходив хата в хату. Вулицю, де моя хата стоїт, на ноги підняв. Розказував людям, об’ясняв.

Марійка підняла праву руку і з пафосом дорікала комусь невидимому, але всесильному:

— Чому з нашою землею, на якій ми живемо, де могили наших пращурів, що заманеться, те й роблять? Чому не рахуються з нашими бажаннями? Тут же жити нам, нашим дітям.

Пані передихнула. На тих же високих децибелах напучувала «хлопців»:

— Не сидіть у холодку, склавши руки. Потрібно писати в газети, стукати у високі двері, об’єднуватися. Зі свого боку попрошу головного лікаря дати мені слово на п’ятихвилинці…

Остапа Яковича зачепив докір дружини, бо миттєво знайшов і для себе заняття.

— Школа влітку не працює. Але напишу статтю. Передам до редакції газети «Кривоозерщина». Хай опублікують.

Еколог морщив лоба. Яким чином підняти вулицю, де його хата? Проте чоловік не встиг прийняти рішення і його озвучити, як то мав охоту, — з ажурних лоз винограду, що обплітали альтанку, вистромилося три голови: дві чорненькі й одна білява.

— Мамо, що сталося? Чому так голосно говорите? — питав Мишко і смикав русявий острішок.

Мати незадоволено повела у бік сина рукою. Мовляв: коли розмовляють дорослі, не заважайте, гуляйте собі. Але Мишко, а з ним близнята, Катруся з Петриком, не сходили з місць. І для цього мали вагомі причини. По-перше, обнишпорили всі куточки саду. По-друге, ласували шовковицею. По-третє, на городі під огудиною знайшли огірочки і на місці їх схрумали. А коли проходили повз альтанку, то запідозрили, що дорослі говорять не про ціни на м’ясо чи бензин, а про цікавіше. Про що?

Мишко про себе відмітив, що мама не заспана. Хоча, зазвичай, після обіду вона куняє в альтанці. Петрик, син слідчого, майора міліції, у своїх спостереженнях сягнув ще дальше. Хлопчик відмітив дещо підозріле в поведінці дорослих. А саме: пози дядьків напружені. Мишкова мати збуджена, хоча, зазвичай, вона в цю пору куняє у альтанці. На обличчі у пані рум’янці, а праву руку вона лише тепер опустила. Невже закликала до якихось протиправних дій. Петько чув від батька, що серед кривоозерців, нащадків козацької голоти, трапляються буйні голови. Вони підбурюють до непокори владі. Такі дії суперечать законові, приводить до порушення спокою пересічних громадян. Петрусь вирішив, що про все розкаже батьку, коли той повернеться з дільниці. Татусь його похвалить і за це дасть йому щось смачненького від зайця.

Діти непомітно для дорослих проникли в альтанку. Повсідалися і мовчали.

Золотавець про всякий випадок кукурікнув. Розгріб теплу, як мука, землю. Клюнув рябу курку і вмостився у ямку, зліпивши сині стулки повік.

Остап Якович мрійливо згадував:

— Давно не відвідував ландшафтний парк «Гранітно-Степове Побужжя». Ой, давно. А місця там прекрасні. Один раз побуваєш — повік не забудеш. А здавалось би, чого не поїхати. Усього година їзди.

— А ковиловий степ? А гранітні пороги? А вода як гуркоче? Не то слово. Кипит! Свариться. Білою піною бризкає!