Читати книгу - "Пан Халявський"

Ото лихо, як подивлюся! Далебі, аж дивом дивуєшся, як світ міняється!.. В усьому що не є: і в освіті, і в поводженні, і в смаку, і в політиці, так що не встигнеш придивитися до чогось, глянь — уже знову нове. Ось, приміром, недалеко й ходити, в мого сусіди, в Марка Тихоновича, З діда-прадіда будинок мазали жовтою глиною; отож він і був такий, от і ми всі дивилися, бачили й знали, що він жовтий; коли це — диви! — він узяв та й вибілив його! І став тепер білий, чисто як папір. Хто його знає? А тільки всі сусідки подейкують, чи то не молода невістка — ота, що недавно сина женили, — так чи не вона отаку штуку и гнула? І те могло бути: вона ж бо в пансіоні вчилася — любить усе міняти.

Усі впадають за освітою. Дядечко мій, Хома Лукиянович, — боронь боже, дати одну свічку в кімнату!.. «Сумно мені, голубе, — одразу скаже, — при одній свічі сидіти: і на тому світі насидимось у тьмі; давай більше». Ось і дадуть йому чотири свічки, та по дві в передпокій, та в столову, та сюди-туди, а скільки ж за вечір згорить? Воно ж що чотири свічки, то й фунт. А до чого, навіщо? Мій троюрідний братик, Василь Дмитрович, затіяв собі будинок на дванадцять покоїв та на двадцять вікон. «Не люблю тьми, — каже братик мій. — Як світло, так щоб світло було». Що й казати! Та зимою як? Зайве вікно холодніше, шибок, киту, та й дров більше треба, ніж у затишній — з одним, з двома вікнами — кімнаті. Сусіда мій, Трохим Іванович, жодних іменин та народжень у сім'ї своїй не святкував без плошок та смоляних бочок. «Хай, — каже, — всім буде світло, коли я гуляю…» Воно-то так, думка гарна! Та, дядечку, братику й сусідонько, полічіть, що у вас на ваші забаганки за рік вийде, от вам і освіта! А якби по-стародавньому? Перед тобою каганчик, а де нічничок, а то й з другої або третьої кімнати запозичити світла. В кімнатах не вікна, а віконця; та й тих у залі два, три, а в інших по одному. Навіщо бочки й плошки? Була б тільки кухня справна, а там знайдуться щирі поздоровники і побажають стільки, що й на два віки вщерть стане. Так куди там!..

Про освіту й казати годі. Гляньте на всіх наших паничів, що приїжджають на вакації з університету: чи то ж той образ і подоба, як у нас був, батьків їхніх? Де коси, де — стальки, де вистрижений і скуйовджений вержет? Змінилась, змінилась освіта!

Смак також втрачено. Де колишні горілки — червона мастихінна, кардамонна з золотом, імберівка коричнева, зелена? Ще тільки внесуть судничок із шістьома карафами, чи пристойніше його назвати б пляшничок, так по кімнатах піде аромат — істинно аромат, наче й тепер чую. А як станеш пити, то, правду кажу — насолода! Одну вип'єш, — уже на другу тягне. Та, випивши, уст не розведеш: отак і злипнуться. А тепер що? Хоч би й у нашого предводителя… що се за горілка? Зовсім іншого кольору, на смак не така. Про вина й казати нема чого. Добрі канальські, та все ж не той, не колишній смак, що ви зазнавали насолоди, пивши наші наливки! Ні, саме смак змінився!

Політика набрала зовсім іншого напрямку — якщо говорити по-штатському, а по-простому — змінилася овсі. Перше бувало так: оце святами я й поїду до сусіди, в кого по черзі всі з'їхалися. Входжу, з подригусом уклоняюся всім, та й ну до ручок усіх дам і дівиць підходити, отак як сидять вони в ряд, до знайомих і незнайомих; а яка мені біда, що вона незнайома? Всім роблю честь і стережуся, щоб не пропустити ні одної і тим без наміру не зобидити. Бувало, яка, приїхавши недавно, не встигла теплих рукавичок зняти. Підійдеш по ряду до неї; ось вона смик-смик за рукавичку, рука спітніла, пальці набрякли, рукавичка не злазить, уже ж її й зубами тягне, вже рве, а рукавичка хоч ти що, так-таки не лізе… Бачиш, що бідолашна панночка мучиться, вся спітніла, від конфузії почервоніла, як калина, зглянешся над нею, скажеш: «Не турбуйтеся, добродійко! Однаково, будьте ласкаві й так». І хоч у рукавичку, а зробиш честь — поцілуєш. Тут же, тільки оце посадили тебе за масні пироги, з яких сік так і тече від багатої на масло та сметану приправи, раптом увіходить одна з дочок господарів або й чужа панночка, котрої не було, як я приїхав, і я з нею не бачився (себто не підходив до її руки), то я лишаю пиріг і, що салфетки при сніданні не буває, обтираю свій замаслений і засметанений рот носовою хусточкою, а якщо забув її дома, то долонею й підходжу до ручки нової панночки. Не дай боже кого пропустити! Одразу прозвуть пихатим. Воно ж таки й почтиво, політика того вимагає, а