Читати книгу - "Витівки Йонатана Коота"

Януш Пшимановський
Витівки Йонатана Коота

Розділ I
Проти течії

С-с-с-с…

Буль-буль-буль…

С-с-с-с…

Буль-буль-буль…

Сичання долинало з-за живоплоту, а булькання від річки.

На воді з’являлися і пропадали бульбашки, а за живоплотом не було нікого й нічого, хоч, судячи із звуків, хтось-таки там напевно сидів. Сидів, сичав та ще й виспівував баритоном:

Стільки бруду напустили в річку Бубжу, Буль-буль-буль. Що невдовзі стане схожа на калюжу, Буль-буль-буль. Тож зроби-но добре діло, Буль-буль-буль. До води впусти повітря сміло, Буль-буль-буль. Каламутить воду стало модно, То й ловімо рибу, як завгодно!

Річка Бубжа була каламутна й до того ж якась кольорова: по ясно-коричневій воді розпливалися лиснючі зелено-брудні смуги. Колір шпинату, підсмаженого на автомобільному мастилі…

Довкола бульбашок вода була прозоріша, і туди підпливли два харіуси, щоб ухопити зябрами кисню. Стали один при одному, головами проти течії, легенько ворушачи плавцями, щоб не зносило.

Голос з-за живоплоту погучнішав:

Перший карась пливе боком, Зліва лосось світить оком. Чотири лящі за ним, Потім ряпушка і лин. Далі форель, короп — Тягни цілий ворок.

Гілочки живоплоту, незважаючи на травневе тепло й сонце, були ще голі бо брунькам, які пили воду з річки, не вистачило сили розвинутись.

Крізь зарості тернистої аличі блиснуло золотаве око й ворухнулося щось схоже на ячмінний колосок. Проте роздивитися, хто ховається за кущами, не було змоги, бо вітер поназбирував різне сміття — якесь ганчір’я, зім’яті газети, зірвані плакати, обгортки з-під морозива, порожні сигаретні пачки, — начіплявши все те на колючках.

С-с-с-с…

Буль-буль…

Ворухнувся дірявий пляжний брилик з надірваним верхом, з-за нього висунулася волохата лапа; немов дві маленькі шпаги, блиснули гострі пазурі — і обидва харіуси затріпотіли в повітрі, перелітаючи над живоплотом.

Буль-буль-буль… — пробулькотіло знову, наче нічого й не сталося.

Плюсь! Плюсь!..

Дивно — обидві рибини, виловлені з Бубжі, впали не на прив’ялу прибережну траву, а знов у воду! Але звідки могла взятися за живоплотом вода?

Невеличкий птах у лимонному светрику й розстебнутому темно-сірому жилетику, спостерігаючи це з високої верби, яка росла на тому березі, дедалі більше дивувався. Сичання і булькання спершу ладен був приписати своєму поганому самопочуттю, яке могло спричинити оптичний і звуковий обман, проте волохату лапу й літаючих риб він бачив дуже виразно, а несподіваний плюскіт води так само виразно чув. Та найголовніше — цей баритоновий спів:

Якщо нам люди каламутять воду, Буль-буль-буль. Пора давати пазурам свободу, Буль-буль-буль. Скоро в світі буде добре знана, Буль-буль-буль.